Один день у «Кімнаті»04 октября 2014

Із репетицій Театру в кімнаті, 2013– 2014 роки


Текст: Оксана Шиян Фото:

Лекс Волков

« Що означає «правильно» грати роль? – допитувався я.

Це означає : в умовах життя ролі у повній аналогії з неправильно, логічно, послідовно, по-людськи мислити, хотіти, прагнути, діяти, стоячи на театральному помості. Лише  тоді , коли артист   досягне цього, він наблизиться до ролі і почне однаково з нею відчувати.»

Костянтин Станіславський 

Тролейбус під’їздить до зупинки і, остаточно вповільнившись, розкриває  двері. Недільний ранок - людей в салоні небагато. Займаю вільне місце біля вікна і  заглиблююсь у п`єсу Мольєра. Минулого тижня Анатолій Георгійович, керівник «Школи театральної імпровізації», дав акторам  завдання обрати собі персонажа для образу. Нажаль, завдання майже ніхто не виконав – потрібно надолужити втрачене.

Поки виправляю помилку, тролейбус прибуває на Севастопольську  площу.  Заняття починається о другій, наразі перша п’ятдесят, знову не встигаю. Ось і місце зустрічі – школа №69, кабінет  на другому поверсі - простора і світла  зала із дзеркалом на всю стіну. І з  дерев’яною лавою, на якій  вже сидять рядочком  молоді  аматори театру – декілька дівчат і хлопців,   тихенько перемовляючись про рутинні справи. Приєднуюсь.

Анатолій  Георгійович Черков повільно встає зі стільця і перед нами постає його кремезна фігура. Всі напружуються  і зосереджено  стежать за його рухами, мімікою та жестами. Слова закарбовуються в свідомості мимоволі.

«Давайте спробуємо таку штуку, – неквапливо рухаючись залою, говорить учитель, - сприйняття вашого конкретного життя як якогось руху,  фігури – це може бути зигзаг, чи коло, чи  квадрат. Без пластики, лише графічне сприйняття. І ваше існування в цьому русі, в цьому житті –  ви можете це зобразити?»

До центру зали виходить Олена –  худенька тендітна дівчина-альпініст, яка не раз підкорювала гірські вершини. Рухами вона малює зигзаг, кілька разів зупиняється і озирається, потім знову продовжує рух.

«Які були проблеми?» – запитує Анатолій Георгійович.

«Напевно, важко було відмежуватися від того, що я знаходжусь у залі, що на мене дивляться люди і якось уявити, що я тут сама… Це не була конкретна ситуація, просто я намагалась відновити свої стани, які  часом переживаю. Це був пошук правильного шляху, мій внутрішній стан – коли існують  проблеми, і я намагаюсь знайти вихід із ситуації. А коли вже  проходжу крізь якийсь життєвий відрізок, і розумію що це було важко – радію й відчуваю, що впоралась.»

 

«Тільки цілком занурившись у гру, актор може звільнитись від скутості - інакше кажучи, якщо він протиставить фактору хвилювання, навіяного « голосом світу», свій «внутрішній голос».

Павло Марков

 

Олену змінює Катя, змінюються й правила гри – тепер для дії потрібні двоє.  Намальована Катею фігура – це хаотичний перетин ліній, який  нагадує радше трикутник.  Дівчина нервово ходить по ньому – один раз, двічі, тричі. У залі панує тиша, чути лише відлуння її кроків – коли твердих і чітких, а коли невпевнених і тихих…  Коли рух стає звичним і відпрацьованим, вона  обирає собі партнера із зали. Висока брюнетка Катя та невеличка світловолоса Оля вже не вперше грають разом – у житті вони подруги, а  цієї хвилини – елементи однієї історії. Оля вписує в існування  Каті свою фігуру, але так, щоб не порушити траєкторії попередниці і при цьому не збитися зі власного шляху. Дівчина із розгублено ходить із боку в бік, а потім якоїсь митівиходить на пряму і, покинувши лабіринт, крокує до фінішу. 

Кілька разів дівчата майже зіштовхуються,  але вчасно встигають пропустити партнера вперед – по черзі. Учасниці існують і співіснують – кожна у власному вимірі і ритмі, хоча й за міліметр від іншої. 

« Техніка жонглера зовсім не потрібна для сучасного актора тому, що він ніколи не «грає», а лише «живе» на сцені. Йому незрозуміле магічне слово театру –«гра», тому що імітатор ніколи не здатний піднятися до імпровізації, яка опирається на безкінечно різноманітні сплетіння і чергування роздобутих прийомів гістріона.»

Всеволод Мейерхольд

Анатолій Геогрійович пригладжує сиве волосся, розправляє  бежевий светр і схрестивши кисті рук, продовжує монолог:

«Усе ніби просто, але…  Пройдеш один раз, десятий –  і бачиш, і віднайшов якесь зерно потрібне, розуміння, якою мірою пов’язане людське життя з театром,  розуміння експромту, імпровізації, вільного існування. Тому що, як казала Олена, – дуже важко зануритись у своє, коли тебе спостерігають…  Але коли тобі важливе те, що ти робиш – ти припиняєш помічати, як на тебе дивляться, оцінюють і тому подібне. Це як художник і натурник – вони зосереджені. Навколо роззяви стоять, а художник малює, натурник позує….

От є балет. Існує таке поняття – класичний балет. Це добре? Це добре, хоча можливо зі мною хтось посперечається. Ну, я маю на увазі не дешеву самодіяльність. Балет добре дивитись – ви можете посперечатись, звісно, - не з першого ряду. Тому що картина відкриється звідкись зверху, здалеку… Зрозуміло, що там і руки працюють, і все… Але наразі нам не потрібна  міміка, малювати потрібно лише рухом. Існує фігура. Вже потім можна зупинитись, усміхнутись, вдихнути на повні груди. Намагатись іти до мінімуму спочатку. Коли є така скупість існування, тоді кожне твоє зітхання буде важливим. Або якийсь порух.

Правила для чого існують? Спочатку треба їх ґрунтовно засвоїти, а потім – сміливо порушувати… Коли виникає внутрішнє виправдання, виникає простір гравця і він вже може внутрішньо розважатися, розумієш… Тобто існує свідоме порушення…

Тут  присутня і подвійність акторського існування, розумієте – ви, так би мовити, і тіло своє віддаєте якимось персонажам, ще чомусь, але повинні хоча б трішечки мати уявлення про те, як вас видно на сцені, розумієте?

Одразу нічого не вийде. Потрібно лише самому спробувати. Імпровізація – це особливий театр, який потрібно шукати і знайти…»

Наступним завданням стає невелика постановка, на кілька хвилин. Робоча назва – «Герой нашого часу».

Броунівській рух, всі учасники ходять залою, незалежні один від одного.  Хвилини дві-три. Хтось швидко, хтось – повільно. Дехто великими, а дехто малими кроками. Торкатись одне одного не можна, але не всім це вдається.

Андрій, Марі та Христина стають під стіною і завмирають у  гармонійних позах, лицем до зали. Виглядають як три античні статуї з музею.

Всі зупиняються і з обидвох боків від них розташовуються  двома рядами, завмирають. Ваня оживає і підходить до трьох фігур, зацікавлено оглядає їх зовсібіч. По черзі приміряє на себе їхні пози, копіює, повторює перед дзеркалом. Оля, яка стоїть поруч, повертається, аплодує і вигукує: «Яка краса! Браво! Браво!». Знову завмирає.

Ваня повертається до Андрія, Марі та Христини. Підходить до кожного і жорстоко, з силою тисне на плече.  Від його дотику вони стають як  глина і перетворюються на страшні, кумедні й негармонійні фігури. Більше немає краси - він її знищив.

Ваня знову позує перед дзеркалом, так само, як перед тим, – уособлення витонченості, пластичності й гармонії. Всі оживають, обертаються до нього, аплодують і кричать:                 «Божественно! Як по-новому!  Як прекрасно!»

Христина, Марі й Андрій стоять нерухомі, схожі на понівечених ляльок.

Уявна завіса.

« Гра є добровільною дією або заняттям, що здійснюється  у встановлених  межах  місця й часу за добровільно прийнятими, але абсолютно обов`язковими правилами з метою, що міститься в ньому   самому  і супроводжується відчуттям напруги і радості,  а також усвідомленням «відмінного буття», ніж «буденне життя».

Йоган Гейзинґа  Homo ludens

Тролейбус під’їздить до зупинки і, остаточно вповільнившись, розкриває двері. Недільний вечір – людей в салоні небагато.


Другие статьи из этого раздела
  • Драматургічна лабораторія «Тиждень української актуальної п’єси»

    11–16 травня у Києві відбудеться проект Драматургічна лабораторія «Тиждень української актуальної п’єси», в рамках якого у форматі читань будуть представлені тексти cучасних українських драматургів. Проект створений за ініціативою молодих українських критиків та режисерів, спрямований на відкриття нових імен, консолідацію молодого театрального руху та об’єднання зусиль осередків, які займаються проблемами сучасної драматургії. Основна програма «Тижня» сформована на основі конкурсу, на який надійшло понад 120 текстів з усієї України.
  • Дмитрий Лазорко. На память

    В 42 года (фатальный художнический возраст…) ушел из жизни режиссер Дмитрий Лазорко. Просто — не проснулся, чтобы идти на очередную репетицию в Николаевский украинский театр, куда был приглашен на постановку.
  • Полтавское театральное пространство ожидает «Деконструкция»

    Как вывести Полтаву-театральную из анабиоза
  • Коммуналка для Театра

    21 января 2011 года в Киеве, в  «Дворце Украина», презентовали новую театральную сцену для бездомных театров, и театров, которые ютятся на чрезвычайно малых квадратных метрах. Проект создан спонтанно без какой-либо государственной директивы, без особой поддержки, собственно, из необходимости, из безнадежности, из безысходности и на энтузиазме. Новую театральную площадку образовали в пресс-центре «Дворца», назвав «Малой сценой»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?