Румунський досвід альтернативного театру

Міжнародний огляд

Вікторія Миронюк

Як не дивно, але українському театральному глядачу (режисеру, актору) більше відомо про те, що відбувається у Великобританії чи Німеччині, аніж про досвід найближчих сусідів. Польща, Угорщина, Словаччина, Молдавія, а понад усе Румунія — є сліпою плямою не лише для наших акторів і режисерів, але й для театрознавців. І якщо польські та угорські театри іноді приїжджають до нас на фестивалі, то решта країн через закритість України для нас майже — Гондурас.

Прохолодні політичні стосунки між Україною та Румунією позначилася і на театрі: румунські трупи не приїжджають до України на гастролі, режисерів не запрошують ставити свої вистави, бракує спільних акторських майстер-класів. І про це доводиться шкодувати, тому що румунська альтернативна сцена є надзвичайно перспективним і корисним досвідом самоорганізації та автономії.

У Румунії помітна тенденція до створення самостійних театрів, що мають невеличкий, але цілком самостійний бюджет. Такі альтернативні театри розміщуються у підвалах, на дахах, в кафе, а іноді домовляються із академічними театрами про невеликі сцени. Таким є театр Aualeu із Тімішоари, який після тривалого перебування у гаражі вирішив заснувати кафе, яке в перервах між виставами давало би постійний прибуток та дозволяло займатись виключно театральною діяльністю. Кафе знаходиться у невеликому затишному будинку в центрі міста. «Театральну залу», кімнати для відвідувачів кафе та подвір’я актори оформлювали самостійно, зносячи різні дрібнички із дому. На стінах — полиці із книгами про мистецтво, на маленьких столиках — свічки, а за барною стійкою — самі актори. Із домашньої атмосфери кафе глядач органічно перетікає у театральну залу, де показують серйозні вистави для дорослих або лялькові спектаклі для глядачів різного віку.

Столичний театр Luni de la Green Hours демонструє свої вистави у арт-кафе, яке для колективу є вигідним комерційним партнером. Тут із другої половини дня панує богемний балаган: глядачі палять дорогі цигарки, дегустують коктейлі та голосно коментують гру акторів. Така поведінка є неприпустимою для академічного театру, що звик тримати своїх глядачів у тишині та темряві, але тут — комунікація відбувається на всіх рівнях. Театр Luni de la Green Hours прагне утвердити інший спосіб спілкування із своєю публікою — за допомогою взаємної провокації. Чітких меж прийнятної поведінки тут майже не існує: і глядачі, і актори мають бути готові до незапланованих випадів. Молоді актори прагнуть інновацій, не бояться шокувати, хочуть навчити сприймати театр по-новому. Через це більшість вистав у репертуарі театру належать до нової драми, яка є дуже гнучкою для експериментів.

Ще одним прикладом румунської клубної театральної діяльності є індивідуальні виступи акторів, які у перервах між репетиціями розминаються у коротких «шоу», що показують в арт-клубах та різних богемних забігайлівках. Як для актора, так і для розважального закладу такі союзи мають спільний комерційний інтерес: для клубу — це культурна програма на вечір, для актора — професійний досвід і можливість мінімального заробітку. Молоді акторки ставлять так звані one woman show, короткотривалі постановки (до півгодини) з мінімальним реквізитом.

Критичне резюме

Таке ефективне існування театрального андеґраунду, як в Румунії, поки що, на жаль, маловідоме в Україні. Молоді українські театральні режисери часто йдуть у більш прибутковий бізнес, перекваліфіковуючись у кліпмейкерів чи в інших творців маскульту. А ті, в кого ще залишилась хоч якась доля голої ініціативи та молодого запалу, ставлять напіваматорські вистави у приміщеннях на кшталт Культурно-мистецького центру НАУКМА. Але цей оптимізм згодом вигорає, і на горизонті залишаються театри, які зуміли вкорінити себе у комерційний потік, якість яких залишає бажати кращого. Для того, щоб запозичати ефективні схеми розвитку незалежних культурних закладів треба створити спільний простір для театральних дискусій та конференцій, а також для обміну важливим досвідом. У цьому напрямку повинні працювати міжнародні мистецькі резиденції, воркшопи для акторів та режисерів, а також спільні роботи між румунськими та українськими театральними діячами. І для початку українській стороні треба позбутися мовного бар’єру та нарешті вивчити англійську.