Обмежені можливості12 марта 2018

Текст Богдани Орлеанової

Фото Лєни Шуліки та Анастасії Мантач

«We're not afraid to die / We were born to alive», –

із пісні « The Mad Ones», яка виконується у виставі

Під час роботи у Магдебурзькому театрі Стас Жирков познайомився з сучасною п’єсою німецького актора та драматурга Серґія Ґьоснера «Mongos» (лайливе слово, щось типу «каліч»), і видно досі вона його не відпускала. Тому недавно в театрі «Золоті Ворота» представили прем’єру «Каліки», поставлену за тим самим, номінованим на авторську премію Гайдельберзького ринку п’єс, текстом.

Перед нами – лише біле тло та кілька чорних стільців. У цьому просторі двоє підлітків, найкращі друзі, Ікар (Богдан Буйлук) та Френсіс (Владислав Оніщенко) розповідають історію свого знайомства. Наче сторінки щоденника, вони знову й знову гортають сторінки своїх спогадів. Візуально це схоже на те, як акторів кіно знімають на зеленому фоні, щоб потім домалювати спецефекти. Ось тільки герої вистави малюють події, що трапилися з хлопцями в реабілітаційному центрі за допомогою власної уяви.

Владислав Оніщенко у виставі виконує не тільки роль Френсіса, але й роль своєї бабусі, а ще працівника реабілітаційного центру – гомосексуала, якого Ікар називає Психом, й навіть Жасмін (дівчину, з якою Ікар мав стосунки). В ситуації такої багатозадачності, актори перемикаються з одного сценічного образу до іншого, і при цьому залишаються дещо відстороненими виконавцями.

Обидва герої вистави – люди з інвалідністю. Ікар потрапив у автокатастрофу й тепер не може ходити, а Френсіс страждає на розсіяний склероз. Ікар – брутальний й балакучий, Френсіс – мовчазний «поет». Герої говорять про дівчат, секс, алкоголь, про заплаканих від горя батьків. Але, здається, про найважливіше вони мовчать. Говорять тільки очі – великі блакитні очі Владислава Оніщенка. У сцені прощання Ікара та Жасмін актор з’являється у чорній сукні та рожевій перуці й співає під фонограму – «They asked me who I am». Тут ми здається, не розуміємо, він говорить від імені Жасмін чи від себе. На таких недомовленостях і натяках поступово будуються усі сценічні стосунки друзів. А питань до фіналу стає лише дедалі більше.

Однією з особливостей вистави є рух, якого хлопці насправді позбавлені – вони часто кудись біжать, ходять, їздять на уявних інвалідних візках. Найбільш емоційно напружені моменти життя героїв у спектаклі, відтворено за допомогою елементів фізичного театру – яскравим прикладом цьому є так звані приступи, коли актори катаються по підлозі. Стас Жирков не вперше користується прийомами фізичного театру. Проте, у «Каліках» вони набувають нового смислу. Герої виправдовують свої помилки недостатньо здоровим фізичним станом, а за переконанням Ікара людина взагалі складається саме з її обмежень. Режисер таким чином порівнює слабкодухість із фізичною вадою, залишаючи це моральне питання відкритим.

 

У соціальних мережах виставу «Каліки» порівнюють з «Наташиною мрією» й пишуть відгуки, що начебто вона – молодша сестра вистави про двох дівчат. Проте, здається, якщо й приписувати їм якісь родинні зв’язки, то останню можна назвати хіба що дитиною. Але лише тому, що діти мають можливість здійсните те, чого не змогли здійснити їхні (хай навіть досить успішні) батьки. Ця вистава має іншу естетику та природу акторського існування, більш складну структуру, більш прискіпливу роботу зі світлом, музичним оформленням. Як не крути, але «Наташина мрія» поставлена навіть не п’ять років тому. А за цей час багато чого змінилося у театральному просторі. Змінився й сам режисер.

«Каліки» – поліфонічна вистава. Міфологічний Ікар втратив крила, герой вистави втратив ноги й тепер вважає, що не може летіти далі. Але що Ікар втратив ще? Можливо, жаліючи себе й зациклюючись на своїх вадах, він проґавив чудові можливості, які посилала йому доля? Ця вистава про неможливість відкрити свої справжні почуття, про спроби зрозуміти хто ти? Хто поруч із тобою? А ще ця історія також і про втрати – як ціну за слабкодухість. А ще, можливо про те, що усе в житті відбувається так, як і має бути. Але нам то невідомо, бо Френсіс так і не встигне сказати Ікарові особисто, а останній залишиться з його щоденником на самоті.


Другие статьи из этого раздела
  • Антиутопический «Гамлет» Оскара Коршуноваса: Безупречно красивая постмодерная скука

    Оскара Коршуноваса ставят в ряд таких известных литовских режиссеров, как Эймунтас Някрошюс и Римас Туминас. В этом году ему выпала честь открыть фестиваль своим мрачным антиутопическим спектаклем «Гамлет». Это чрезвычайно красивый и мастерский спектакль. И настолько же чрезвычайно — длинный и скучный. Почти самым важным в этом «Гамлете» является его мрачная постапокалиптическая атмосфера тоталитарного общества — Эльсинора, — который возвышается на обломках цивилизаций, как последний оплот человеческих страданий, рока и ненависти
  • Пьеса о пьесе, или Эффекты современной драматургии

    24 апреля в театре «Открытый взгляд» — Ильинская, 9 — состоялась премьера постановки «Американская рулетка» по мотивам популярной современной пьесы Александра Марданя
  • Теплое финское хулиганство

    Сам по себе жанр «католический мюзикл» настораживает: либо стеб, либо «зря мы сюда пришли», но поскольку Кристиан Смедс и группа «Братья Хоукка» ─ известные хулиганы, то, оказалось, ни первое, ни второе. «Птички. Детки и Цветочки» ─ своеобразный акт музыкального общения со зрителем на тему самого ценного и очевидного ─ любви, социальной свободы, веры ─ в форме непосредственного и озорного рассказа об итальянском бунтовщике и святом Франциске Ассизском
  • Прочный хребет «Бесхребетности»

    Воспитанницы Эдуарда Митницкого — Анастасия Осмоловская и Тамара Антропова — впервые заявили о себе как о начинающих режиссерах год назад постановкой «Поздно пугать». В этом году Анастасия Осмаловская выступила как самостоятельный режиссер. Она взялась повторить «Бесхребетность» несмотря на то, что постановка Влада Троицкого в театре «ДАХ» была (и есть) довольно сильной
  • «Песочница» в Черниговском театре

    Режиссер Виктория Филончук, сделав в прошлом году в рамках фестиваля «Тиждень актуальної п’єси» читку текста польского драматурга Михала Вальчака «Песочница», предложила ее для постановки художественному руководителю Черниговского театра им. Шевченко Андрею Бакирову

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?