Фінська сага: сонце не зійде ніколи27 декабря 2007

Текст: Марисі Нікітюк

Фото: Міши Поплавського

Старі будинки, їх готична похмурість і пришелепкуватість їх доживателів. — «Дедалі темніший будинок». Театр на Подолі

В Театрі на Подолі, на малій сцені, Андрієвський узвіз 20, фіни поставили фінів. Тобто фінський режисер Йоель Лехтонен поставив фінського драматурга Крістіана Смедса. Інтимний зворушливий спектакль «Дедалі темніший будинок», тьмяний і загадковий, наводнений привидами, спогадами, почуттями вини, химерами і капризами старості.

Старий будинок, у ньому сидять глядачі, утворюючи камерну затишну сцену для змученої похмурої жінки (Алла Сергейко), ії покоївки (Олена Свірська) та її примар. Стара параноїдально схиблена на холоді пані, систематично дістає молоду покоївку, змушуючи закривати вікна.

Ала Сергейко Тім-бартонівська пані прискіпується до кожного кроку покоївки Олени Свірської. І вимагає очманіла старість щоб позачиняли вікна, всі вікна в домі Ала Сергейко Тім-бартонівська пані прискіпується до кожного кроку покоївки Олени Свірської. І вимагає очманіла старість щоб позачиняли вікна, всі вікна в домі

Розгублена Олена Свірська зачиняє вікна позаду глядачів. І тінь мороку заповзає в приміщення, так, наче сонце не зійде більше ніколи. Але ж і не зійде, весь спектакль хилить сонце літньої жінки нижче за лінію горизонту.

Вистава поділена на чотири частини — чотири з’яви молодих жінок (всих грає Олена Свірська). Кожна наступна дія пов’язана і вмотивована попередньою, що створює міцний сюжетний ланцюг.

Покоївка йде переодягнутися в плаття подароване хазяйкою, потім приходить безсловесна молода жінка, що до неї колись давно пішов чоловік старої. Жінка виринає з пам’яті мовчазною примарою, якій стара мусить сповідатися, мусить простити, мусить пояснити, свій біль, розказати свою любов до сина, свою любов до чоловіка.

Примара юної розлучниці розглядає в порожню рамку фото сина старої пані. А на бекграунді висять чотири постери з різними частинами чоловічого тіла: ноги, стегна, торс, голова. ці декорації певним чином стосуються містичної зміни сина на батька, а батька на сина Примара юної розлучниці розглядає в порожню рамку фото сина старої пані. А на бекграунді висять чотири постери з різними частинами чоловічого тіла: ноги, стегна, торс, голова. ці декорації певним чином стосуються містичної зміни сина на батька, а батька на сина

Потім з’являється, приміряючи весільну сукню, наречена сина з роздертим обличчям — це пекуче відчуття вини за те, що не змогла поділитися сином, і не збиралася, як і кожна мати, віддавати його комусь. Понівечена наречена метушиться посеред мертвих меблів, застелених білими саванами — тут ніхто не живе, лише привиди грають одне й те ж, з дня у день. Зрештою будинок стає холоднішим, розвалюється, дедалі темніє, і до навіженої старої героїні з сокирою в руках повертається дочка, повертається з покаяннями, повертається до матері, щоб піклуватися про неї. І, скоріше за все, це ще одна примара. Найжорстокіша з усіх ілюзій, ілюзія останнього затишку: «Ти дбатимеш про мене і проводиш в останню дорогу, і поставиш на могилу камінь, і напишеш щось хороше?»

Остання ілюзія: повернення доньки…і вже зовсім стемнілий будинок Остання ілюзія: повернення доньки…і вже зовсім стемнілий будинок

«Дедалі темніший будинок» сповнений побутового трагізму піднятого до поетичного сприйняття. І хоч сюжетно Смедс заклав містичні заплутані історії старого дому, незрозумілі підміни батька на сина і навпаки, в дусі опіумного По, але крізь це все проступає палімпсестами просте цілісне життя. Життя як окремий світ, світ де вже не люди, а лише тіні розмахують руками на скелях в променях сонця, що вже зайшло. Зрештою готична напівздуріла стара, розпатлана з темними колами навколо очей зі зчервонілими білками, і сама атмосфера похмурості, вдало культивована режисером, створюють похмуру Тім-Бартонівську тональність. А заплутані з’яви жінок, втілення-перевтілення, не пояснюване просочення світу живих у світ мертвих, давно забутих, і ця містична історія з перетвореннями і самогубством сина нагадують Лінча з його особливою містичністю.

Старий будинок повен старих і страшних таємниць Старий будинок повен старих і страшних таємниць


Другие статьи из этого раздела
  • Львовские ритуальные профанации

    Туркменский режиссер и любимец прессы Овлякули Ходжакули по заказу театра Курбаса поставил Шекспира. Жили они себе спокойно во Львове двадцать лет без этого Творца и могли бы еще столько же прожить — никто бы и не заметил (речь идет о Ходжакули, конечно, а не о Шекспире). Кто у кого пошел на поводу, театр у режиссера или режиссер у театра,  — непонятно, но получился абстрактный спектакль в стиле ритуального театра ни о чем, ни о ком и, собственно, ни для кого.
  • Одна очень хорошая Анна

    Игорь Славинский — актер и режиссер Театра на Подоле,  — не первый раз снабжает родной театр кассовым спектаклем. Как режиссер он обладает одним очень важным качеством — умеет оживить, «обжить» и заставить засверкать порой довольно примитивный, а то и безнадежный драматический материал (Афанасьев, Крым, Камелотти и пр.). Его постановки не назовешь гениальными — хотя бы потому, что в основе их отнюдь не гениальное сырье,  — но они чрезвычайно милы и, несомненно, качественны.
  • В защиту меньшинства: «Дело Менделя Бейлиса»

    Об одном из первых иммерсивных спектаклей в Киеве
  • Театральная Япония

    Согласно официальной статистике, в Японии сегодня насчитывается около трех тысяч театров. Но реальность несколько иная… В 1980-е — во время так называемого, японского экономического чуда — действительно, были построены тысячи новых театральных пространств, многие из которых не были открыты, другие же были открыты, но использованы не по назначению. Недавний мировой экономический кризис, а также экологическая катастрофа (землетрясения и цунами) нынешнего года стали причиной закрытия многих коммерческих и государственных театров.
  • Глубина личной боли

    К вечеру в павильонах студии Довженко становится прохладно и сыро, возможно, поэтому — как-то даже в толпе зрителей — одиноко. Но это как раз впору, в настроение нового хореографического спектакля Раду Поклитару. Этот двухактный балет на четыре танцора с абстрактным названием «Квартет-а-тет» стал одним из самых ярких впечатлений театрального ГогольFestа. Отчаяние, безнадежность и горечь. В этот раз сквозь привычно чистые и техничные танцы Полкитару прорезалась сумятица страсти, боли и человеческого метания.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?