«Жінка з минулого»11 июня 2013

Текст Жені Олійник

Фото Жені Перуцької

Одна з тих вистав київської «Вільної сцени», через яку сповнюєшся глибокою симпатією до театру. Історія, що спершу маскується під любовну драму, а потім обертається на моторошну казочку в стилі «Кумедних ігор» Ханеке.

Якось уночі до Франка (Володимир Канівець) завітала пані, яку востаннє він бачив одного далекого літа двадцять чотири роки тому. І яку він тоді ж, за необережністю, пообіцяв кохати вічно, як це часто буває, коли тобі двадцять.

Спочатку смішно: дивна фрау у капелюшку на пів обличчя драматично шепоче щось про високі почуття і ніяк не хоче забратися геть. Але чим довше це триває, тим відчутнішою робиться напруга у повітрі. Ромі (Катерина Качан), а саме так звати опівнічну пані, уголос заявляє, що кохає Франка, а він кохає її, тож мусить піти з нею негайно, оскільки заприсягнувся любити до смерті. Чоловік силкується пригадати, хто ця навіжена, а коли пригадує, розгублюється ще більше. Тим часом, Клаудія (Світлана Штанько), дружина Франка, з істеричним тріумфом повідомляє Ромі, що та запізнилась. Адже завтра вони їдуть звідси назавжди — і речі вже спаковано.

І диво — Ромі слухняно зникає. Тим часом дорослі діти на вулиці — син Франка Анді (Олександр Комаренко) та його дівчина Тіна (Яна Соболевська) — знічев’я жбурляють у Ромі камінням, Анді випадково влучає у потилицю, і жінка непритомніє. Переляканий хлопець несе її додому — і жінка з минулого повертається, як бумеранг. Отут і починаються пригоди.

Історія, яку написав сучасний німецький драматург Роланд Шиммельпфеніг, від початку нагадує родинну драму. Однак насправді це — вигадливо складена та блискуче поставлена Дмитром Богомазовим розповідь про катастрофу. Адже саме так вона і приходить — нізвідки. І хай навіть перша партія речей вже прямує до нового життя, фатум плювати хотів на твої плани.

Кожному воздається за своє. Франку — за те, що усередині у нього порожньо, а душа його — суцільний дріб’язок. Він нікого не любить і нічого не хоче — і навіть готовий в якийсь момент піти разом з Ромі, аби лиш від нього відчепилися. «У мене було багато чоловіків, і всі вони були з роботою-машиною-кредитом, тільки не кажи, що ти такий самий!» — осатаніло шепоче жінка з минулого, але на неї чекає розчарування — Франк нічим не кращий. Він не те, що не готовий на авантюри, він навіть не може пригадати часи, коли був на них здатний. Завжди є такий потаємний сердечний закуток, куди заховано важливий уламок спогаду про юність; можна роками не звертатися до нього, але берегти, бо це не дасть тобі забути, ким ти є насправді. Франк не париться подібними рефлексіями, тож і спогадів нема — не потрібні.

Клаудії, дружині, дістанеться за боягузтво. Вона невпевнена у собі до такої міри, що ревнує чоловіка, з яким прожила дев’ятнадцять років, до жіночого голосу в коридорі, хоча ніяк не може здогадуватися, кому він належить — адже Франк ніколи не розповідав їй про Ромі. Їй перепаде за не надто добре приховані радість і полегшення, коли Анді принесе непритомну незнайомку і, приголомшений, заявить, що випадково вбив її. Клаудію буде покарано за дитячий егоїзм, з яким вона сідає на підлогу і відмовляється йти за бинтами для Ромі, що стікає кров’ю. У Клаудії в сокровенному душевному закутку лежить не спогад, а звичайнісінький поліетиленовий пакет, який нагадує їй про далекий вікенд у Парижі, де вони з Франком ще зовсім молоді і трохи щасливіші, ніж зараз. Вона й досі гарячково чіпляється за цей непотріб, не маючи достатньо мужності для того, щоб усвідомити: їхній шлюб не тримається купи, і усі ці жінки з минулого, насправді — лише візуалізації її численних фобій.

Анді? Його — за легкість, ту, з якою він каже: «Я кохаю тебе» і з якою додає: «Але я їду назавжди, і ми більше ніколи не побачимося». Його стосунки з Тіною просякнуті іскристим підлітковим еротизмом, і смішним підлітковим же протестом: «У нас був свій знак: тільки наші імена, жодних сердець!» На тлі своїх батьків — дорослих ходячих мерців — Тіна з Анді начебто стають символом того кохання, про яке так настирливо шепоче Ромі. Але Анді обирає забути все: як викреслював на її тілі пальцями одному лиш йому відомі маршрути, як вони голі бігали вночі будинком її батьків, і як у тому місці, де вони зустрічалися, ніколи, ніколи не бувало прохолодно. Він обирає затерти усе, замастити байдужістю, щоб в перспективі перетворитися, врешті-решт, на власного батька.

Шиммельпфеніг протягом усієї п’єси поступово підвищує градус абсурду, і це чудово передано у постановці. Це нервозність Клаудії, яка, незважаючи ні на що, відчайдушно намагається вдавати, що усе гаразд, це Ромі, яка ховає труп, а потім наспівує «Бітлів», це Тіна, яка із жахом спостерігає усе, що відбувається, але продовжує байдуже це коментувати. Актори досконало відчувають свої ролі: Володими Канівець, на чотирнадцять років молодший за власного персонажа, стає нудним безамбітним чоловіком, Світлана Штанько — вицвілою домогосподаркою, що зрослася зі своєю піжамою, Олександр Комаренко перетворюється на хлопчика, який усе ніяк не дорослішає, Яна Соболевська — на дівчисько-забіяку з великим серцем. А Катерина Качан — на афективний розлад у мереживному платтячку. І сумніватися у тому, що відбувається на сцені, не доводиться ані на мить.

Хронологія дії порушена, глядача відносить то на десять хвилин уперед, то знову назад, у попередній діалог, тож він мусить фокусуватися якнайпильніше. Сама ж вистава схожа на книгу з об’ємними ілюстраціями: проектор розгортає на білій стіні декорації, а якщо відчинити двері, можна побачити привидів. І текст, як окрема декорація: зловісні крейдяні послання Ромі і «Краще вже не буде, а гірше нам не треба», дзеркально виведене на стіні.

Якщо відкинути ідею фатальності, то «Жінка з минулого» — це щемлива, тривожна і подекуди зворушлива вистава про порожніх людей. І фрау, провісниця катастрофи, приходить на корабель, тому що боги вже й так давно мають зуб на матросів.


Другие статьи из этого раздела
  • Волчье танго. Дети-дикари

    Основная художественная задача DEREVO — передать телом любую сущность, любую эмоцию. Техника театра основана на танце «Буто», различных видах пантомимы, на клоунаде, акробатике, балетной технике и танцах народов мира. Вбирая мировой танцевальный опыт, DEREVO обрело свой собственный язык, и у себя на родине воспринималось как чудо и откровение.
  • Боль мира

    В рамках фестиваля «Территория» 2 симфонических перформанса Кирилла Серебренникова «Богини из машин» и «Станция» В катакомбах «Винзавода». «Богини из машин» — современное публицистическое выражение боли и жестокости мира в греческих образах. «Станция» — пространственный 3D-стих. Бесконечно красивая поэзия о любви, возможной только на небесах, вне плотского и земного.
  • Черное сердце тоже болит

    Говоря о любви, о долге, о роке, о власти ─ обо все том, что будет грызть человеческое сердце до скончания мира, шекспировская драматургия действительно никогда не утратит своей актуальности. Чем дальше мы уходим от «золотого века Англии», тем ближе и понятнее нам становятся ее неумирающие страсти. Сколько бы ни было написано прекрасных новых текстов, шекспировские навсегда останутся объектом вожделения для театральных режиссеров, они же будут их испытанием на зрелость. Андрей Билоус в постановке «Ричарда» сделал ставку на психологический анализ первоисточника и неожиданно гуманистическое прочтение характеров.
  • «Механічна симфонія»

    «Механічна симфонія» — це майстерня, завод із виготовлення незвичної, але оригінальної музики, в якій какофонія сучасності зливається із гармонією Всесвіту. Її творять всі присутні — класичні музиканти, інженери, машини і навіть глядачі. Прийшовши на черговий концерт, публіка сподівається просто відпочити, розважитись, послухавши музику, яку для неї виконуватимуть. Але несподівано для самих себе глядачі опиняються на сцені, стають персонажами власної вистави, творцями власної симфонії.
  • Толерантсвующая оргия и бельгийские кокетки

    Когда спектакль, а, точнее, постмодернистский перформанс «Оргия толерантности» бельгийского художника, скульптора, режиссера Яна Фабра закончился, чувства остались неопределенными. С одной стороны, смешно и забавно, а с другой — непонятно, так все-таки «за» или «против» констатируемой псевдотолерантности и общества потребления выступает Ян Фабр? Его постановка, состоящая из этюдных эскизов на тему «типажи и штампы современного мира», скорее заставляет мило потешаться над «глупышкой-потребителем», нежели испытывать к нему отвращение.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?