Все «на друзки», і в пух і прах

Вистава Венсана Гійома в рамках фестивалю «Французька весна»

 

Текст: Анастасія Головненко

Фото: Вадима Ількова

 

Режиссер: Венсан Гійом

Звук: Дмитро Левенко

Дизайн світла: Євген Копйов

Костюми: Ганна Палій

 

Третя робота французького режисера Венсана Гійома в Україні – вистава «На друзки», здається найскладнішою з представлених ним у рамках фестивалю «Французька весна». Нагадаємо, що Венсан вже поставив на сцені центру Курбаса вистави «Жити» і «Обережно: крихке!». Цікаво, що режисер співпрацює з однією театральною групою, «I.T.PER» – групою молодих акторів, які належать до найрізноманітніших професій. Найперша вистава за їх участі була поставлена Гійомом два роки тому, в ній разом з непрофесійними акторами-українцями грали французькі професіонали. Дві ж наступні вистави були поставлені режисером за участі лише українських акторів «I.T.PER».

Вистава «На друзки» – компіляція тем еволюційного та гендерно-соціального розвитку особи: її розвиток у вигляді людини-особини, людини-соціотипу, людини-людини. Тема виглядає на перший погляд надто широко, проте ближче до фіналу зводиться у зрозумілі, лінійні сюжети й контексти. Цікаво, що вистава повністю пластична й просторова. У ній немає жодної репліки, жодного слова: тільки рух, ритм, музика і дихання актора, усе інше – робота дизайнера зі світла.

Історію розподілено на самостійні сцени-частини, які маючи свій власний темпоритм і сюжет, нібито витікають одна з одної. Так, щойно «вилуплені» істоти еволюціонують у людей, і сюжети вже розгортаються загальнолюдські, буденні, соціальні.

Настільки точну й, можливо, навіть майже бездоганну виставу мав би поставити в першу чергу, звісно, художник, але і хороший психолог, соціолог, а також вчитель фізкультури. Кожна фігура, виконана у канві постановки вимагає з одного боку певної фізичної підготовки, а з іншого – повного психологічного контакту з матеріалом: у виставі, де єдина мова, яка використовується – це мова простору і зображення, актор не має можливості сховатися ні за текст ні за надресовану інтонацію.

Під час обговорення, стривожена публіка намагалася випитати у режисера про його первинні ідеї та домогтися роз’яснень побудови дії в певних сценах та діях, проте, на щастя, відповіді Венсана Гійома були філософськими – у них перш за все йшлося про одиничне сприйняття тексту та емоції вистави, про єдиновірні переживання кожного окремого глядача. Мабуть, ця деталь є найважливішою у постановці: просторовий текст не має на меті створення єдиного сюжету, моралі й похідних ліній. Дія відбувається кожну секунду, гротескно перетікає з персонажа у персонаж, розтікається по площині невимовно симетричного сценічного простору (імені якому не дається. ми ніколи остаточно не знаємо, де саме відбувається дія). На критично зосередженій увазі глядача постають нові форми і мотиви: прискорює свій плин людське життя, перекриваються відчуття сильнішими й спарглішими, але призупиняється серцебиття сюжету й збільшується співпереживання героям.

Спектакль, позбавлений драматургії створено із марень і картин світосприйняття художника-режисера. Венсан Війом зізнається, що, почавши роботу над виставою ще в серпні, мав постійно переставляти основні сцени місцями і змінювати фабулу, перекручувати зміст і задумуватися над тим, чи варто взагалі ставити її на сцені. Саме ці переживання режисера чудово «просвічуються» у виставі, яка буцімто присвячена людству й людяності в цілому, насправді – дуже про український Майдан. Художній кістяк вистави, (який скоріше був схожий на синопсис, аніж на традиційну п’єсу) зазнаючи трансформацій з середини жовтня минулого року, свідомо чи ні, увібрав у себе певні віддзеркалення стадій трансформацій української колективної свідомості: від Євромайдану і аж до Кримського конфлікту. Невипадково саундтреки вистави змінюються з класично-універсальних композицій на ментально-окреслені, замінюючись українськими народними піснями та включеннями недавніх переговорів світових лідерів.

Відео з вистави.


Другие статьи из этого раздела
  • «Месяц в деревне». Как посмотреть…

    Речь пойдет о премьере ТЮЗа, о постановке Валентина Козьменко-Делинде, о спектакле по пьесе Ивана Тургенева «Месяц в деревне»… Очень хотелось бы, чтобы нарочитая вульгарность, лобовой фрейдизм и растерянность актеров в прочтении образов были результатом глубоко продуманной и тонко реализованной режиссерской иронии. И не над Тургеневым, разумеется, а над собой. Есть большое желание прочесть всё увиденное как исключительно изысканный интеллектуальный стеб, ибо в противном случае нет тех средств, коими можно было бы измерить размах безнадежной пошлости этого театрального опуса.
  • Док. Тор. Три года спустя

    Со сцены мне рассказывали ужасные вещи: о противоречиях, заблуждениях врачебной практики, о беспомощности медицины, о людях, о том, как злы они бывают, об их боли, но в самые жесткие моменты невольно накатившиеся слезы сопровождались какой-то захватывающей радостью. Я смотрю то, что меня трогает, мне делают больно, режут по живому и это нравится.
  • Волчье танго. Дети-дикари

    Основная художественная задача DEREVO — передать телом любую сущность, любую эмоцию. Техника театра основана на танце «Буто», различных видах пантомимы, на клоунаде, акробатике, балетной технике и танцах народов мира. Вбирая мировой танцевальный опыт, DEREVO обрело свой собственный язык, и у себя на родине воспринималось как чудо и откровение.
  • …Или все что угодно после просмотра «Марат/Сад» в театре Русской драмы им. Леси Украинки

    Времена жуткие: в воздухе пахло кровью и порохом, на баррикадах гавроши рвали грудь свободе Делакруа и мочились на отрубленные головы аристократов и королей. Марат — одно из главных действующих лиц революции, перед смертью, изводя себя мыслями о революции, он томился в ванной, спасаясь от экзем. Эти соблазнительные картины имеют к рецензии весьма отдаленное отношение, но мне всегда хотелось литературно помечтать на тему «революция и я»: подглядеть за бесчинством черни на улицах дымящегося Парижа, где одновременно в одну эпоху собрались все волнительные персонажи: Шарлотта Корде, Бонапарт, Маркиз де Сад, Мария Антуанетта и Марат.
  • Под чужую будку

    ДАХ поставил «Эдипа» про Украину

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?