«Час комах»Катерина Бабкіна^{01 ноября 2011}

Дійові особи:

Надя — 25 років

Діма, її хлопець — 24 роки

Віталій — 27 років, сусід-пияк

Бабка — мама сусіда-пияка, бабка-пиячка, за 60

Міліціонери — один сержант і два лейтенанти

Журналістка

Оператор

На сцені — споруджено кімнату та кухню, вони розділені перегородкою, без однієї стіни, через цю відсутню стіну глядач і бачить сценічний простір. Двері між кімнатою та кухнею риплять. В кімнаті на протилежній від глядача стіні — вхідні двері до квартири. На цій же стіні обернений екраном до глядача мусить стояти великий телевізор, або ж просто туди в потрібні моменти може проектуватися зображення з проектора — так можна вирішити проблему з тим, щоби зображення було достатньо велике. На кухні на протилежній від глядача стіни — вікно на вулицю, в вікні дерева і небо. В кухні мають бути невидимі двері в стіні, через які заходитимуть таргани. Кімната і кухня світлі, дуже охайні, але дуже маленькі.

Кімната і кухня освітлені окремо, тобто, повинна зберігатися можливість залишати бодай у відносній темряві кухню при освітленій кімнаті і навпаки.

Сцена перша

День. В кімнаті і кухні є меблі, але вони порожні. Посеред кімнати стоять сумки з речима, запаковані коробки, принтер, кілька маленьких квітів в вазонах, спальний мішок, обмотаний шнурком електрочайник та інші речі. Речей багато. Через вхідні двері заходять Надя і Діма, Діма заносить ще кілька коробок, а Надя закриває за ним двері.

Надя: Все. Домік.

Діма (складає коробки на підлогу і важко розгинається): виглядає, що речей в нас більше ніж твого доміка.

Надя: Настрой інтернет.

Діма: Надя, це не дім для двох, ну. Ми тут заледве розходимося стоячи.

Надя: Давай так — або ти купуєш нам іншу квартиру, велииику таку, де нам точно вистачить місця, або не зайобуєш і настроюєш інтернет, щоби всім було щастя. В мене хвилина радості і тріумфу. Це мій дім. Власне житло в місті, де ніхто з тих, кому 25 і хто нікому не дружина чи не коханка, чи кому мами, папи і бабушки не позалишали бабок, нерухомості не може, не може купити собі житла. Моє, розумієш? Все життя в мене мама, сусідки, якісь бойфренди на голові і нікуди від них не можна дітися, а тепер це моє. Не пересерай цей момент, будь ласка. Роутер в рюкзаку, модем за ліжком, ми вчора підключали, працює.

Діма: Ми підключили?

Надя: Я підключила. Настроюй!

Надя стоїть коло сцени і щасливо дивиться на глядачів, її переповнює природня радсть людини, котра щойно в’їхала в свій перший дім. Діма шукає в купі речей рюкзак, але перевертає вазон, нахиляється зібрати землю і перевертає коробки, відступає на крок від речей, щоби зібрати коробки, перечіпається об стілець, балансуючи, боляче б’ється ліктем об поличку, відскакує і знову перевертає вазон.

Діма: Бля, Надя!

Надя: Ін-тер-нет

Діма: Мені тісно тут

Надя: Інтернет

Діма: Хто дав тобі грошей? Ну ти ж не заробила їх. Ти сама сказала — ніхто не може сам, без допомоги. Хто вчора з тобою підключав модем за ліжком?

Надя: Я працюю як кінь, навіть не як кобила, а як нормальний такий кінь з яйцями, щоби дати собі ради. Я їх поверну, ці гроші. Вже повертаю. Хто зі мною підключав модем це тебе взагалі не має цікавити, поки ти сам не будеш тут постійно, щоби підключати все, що мені потрібно. Зараз мені потрібен інтернет. Щоби працювати, щоби повернути гроші за мій перший власний дім, а ти тут… Слухай, будь ласка, налаштуй інтернет. Зараз.

Діма все ще стоїть з вазоном в руках, дивиться на Надю з ненавистю. Мовчить.

Надя: Зараз

Діма: «Будь ласка»?

Надя: Без будь ласка, просто зараз, візьми і зроби.

Діма кидає вазон на підлогу, горщик розлітається на друзки, одночасно з тим Діма говорить:

Діма: Без будь ласка будеш говорити з тим, хто тобі квартири купує!

Повертається і прямує до дверей, щоби вийти, відчиняє їх і відсахується, задкує назад в кімнату. Назустріч йому в двері заходить маленка, дуже стара і брудна, майже лиса і не зовсім твереза Бабка в замацаному халаті і шльопанцях.

Бабка: Шо ви виїжджаєтє, да?

Надя дивиться на бабку з виразом праведного жаху, Діма про всяк випадок бере з купи сумочку Наді і свій рюкзак і тримає їх у руках, бабка безцеремонно підходить до речей і витягає з купи чайнік.

Бабка: Чайнік хароший, шо, вам не надо чайнік, да? То я заберу. А що в коробках?

Бабка відставляє чайник і риється в купі з речима. Надя підскакує до Бабки, забирає чайник і ставить його на стіл, потім бридливо витирає руки.

Надя: Надо чайнік, я не виїжджаю, я в’їжджаю

Бабка різко смикається до Наді

Бабка (голосно): Аа?

Надя перестрашено відскакує і скрикує

Надя: аА!

Бабка: Шо ти кажеш дєточка? Бо я не слишу

Бабка намагається розпорпати одну з коробок

Надя (істерично): Господи, Діма, ну Діма, ну вона ж все руками трогає, зроби шось, що ти став! (до Бабки, дуже голосно) Бабушка, я не виїжджаю, я в’їжджаю, не чіпайте мої речі, все потрібне, нічого не викидаємо, все моє, не чіпайте!

Бабка (кричить) Чьо ти кричиш на мене, пігаліца, я сорок два год тут живу!

Бабка далі сердито порпає коробку

Бабка(cама до себе): Шоби ти не дожила, пігаліца, коли така була стара і хвора, як я, нємочь така що ходить не можу, їсти не можу, нічьо не можу

Бабка засильно шарпає коробку і, втрачаючи рівновагу, завалюється на бік і падає на підлогу

Бабка: Блядь! Блядь, господі боже! Подніми мене дєточка, слишиш шо кажу, блядь?

Надя (істерично): Діма ну зроби шось же, Діма

Бабка ворочається на підлозі, в ній наростає безсилий гнів, вона копає ногами речі

Діма: Омама…

Зразу після його зітхання грубий голос з-за дверей

Голос: Мама!

Бабка намагається перевернутися і тепер копає ногою стіну

Надя: Діма, вона ж обої царапає, ну ДІМАА!!!

Голос: Мама бля!

Бабка (ворочаючись на підлозі): Нахуй іді!

Надя (голосом з нотками плачу): Діма!

Діма починає піднімати бабку, бабка не ясно — чи відбивається, чи намагається якось посприяти процесу, тихо бурмоче під ніс «Сукі, сукі гадкіє всі кругом, дєточка, не дай тобі бог дожити»

В квартиру заходить не дуже чистий, здоровенний чоловік невизначеного віку десь між 20 і 30, в окулярах, без футболки і в шльопанцях, з великим волосатим животом, підпирає руками боки і нарочито цинічно дивиться на те, як Діма намагається підняти бабку, що борсається на підлозі

Чоловік: Мама, шо ти тут лежиш?

Бабка: Шо ти хочеш, шваль, тут люди в’їхали, шо не видиш, я тут знакомлюся. Сорок два год тут живу, всякі вон в’їжджали, ти ще і не родився, спиногриз

Чоловік зацікавлено розглядає Надю

Чоловік: Шо ви в’їхали, да? Тут жить будете да? Снімаєтє?

Надя (безнадійно): Купила

Чоловік (киває на Діму, який виглядає вдвічи меншим за нього, але все ж подужав поставити на ноги бабку і тепер намагається собою відгородити її від купи з речима): А це шо, муж?

Діма: А ви, вибачте, хто?

Чоловік: Ілі не муж, тепер живуть собі, як захочуть, захочуть їбуться, захочуть живуть…

Надя: Це ваша мама?

Чоловік (знехотя перериваючи свої розмірковування): Мама, да. Ну, живітє. Шоби знали, дом тут порядочний. Мама пол в під’їзді миє руками, да

Бабка: Сорок два год руками мию каждий день!

Чоловік: Мама, не пизди, не каждий день! (до Наді) так шо тепер тоже будеш мить. І лампочку покупать в під’їзд. Нам ше тут жить і жить, дом порядочний, шоби ти знала, я вон з мамою живу, мама тут від самого початку, як в сімдесятом году дом здалі, дві комнати в неї і балкон, а в тебе нема балкону да?

Надя: Нема балкону

Чоловік: Ну тут всякі виносять собі балкон, кажуть дві тисячі доларів за квадратний метр стоє. А рємонт хто тобі дєлав? Ти дєлав?

Діма: Майстри робили, а ви власне…

Чоловік (до Наді ): Сьодня, блядь, каждий кругом мастєр, от в нас то корито душове потекло, так прийшов сантєхнік з жеку і всьо роз’їбав. І ушов! Майстер, місяць як ушов і всьо. Я-то сам могу, но прийшов жеж мастєр, йоб його, сорок сім гривень каждий місяць їм піди заплати в той жек, в тебе шо, нормалье корито?

Надя(з жахом): Душова кабінка…

Чоловік (заздрісно): А ну то як в сімдесятом те корито ставили, так в мами лишилося. Мама! Домой іди! (підштовхує бабку до дверей і закурює на ходу прямо в кімнаті) Нема шо тут людям мішать, дай розкладуться, візьмуть бутилку, прідуть по-людськи, по-сусідськи… Домой пошла кажу тобі, тут нема шо ловить! (виштовхує Бабку в двері, в дверях обертається до Діми і подає руку)

Чоловік (поважно): Віталій

Діма потискає руку

Діма: Дмітрій

Чоловік виходить, закриває двері, за дверима ще каже

Віталій: Ну вот, ми тут і напротів сразу. Мама, домой іді кажу тобі!

Бабка: Не трогай мене спіногриз

Хлопають двері, голоси затихають. Надя починає плакати, майже навзрид, падає на стілень, Діма кидається до неї.

Надя(ридаючи): Господи, Діма, це же уроди а не люди, Діма вони воняють! Місяць не миються! Це ж центр міста, Діма, тут метр нерухомості коштує від п’яти штук баксів, тут душу продаєш, щоби купити… купити… а вони сорок два год живуть, і не миються, воняють, Діма, ужасні такі І ДО МЕНЕ ЛІЗУТЬ! І в них всьо є, просто так всьо є, квартира є нізвідки, а в мене нічьо нема… Нізвідки, просто так є і все, дві кімнати і балкон, і вони замість жити, замість жити нормально, красиво собі жити, в них корито і місяць нема ванної, як вони не розуміють яке це щастя, коли в тебе от просто так, нізвідки, щось є, є собі і все, а ти тільки бери и живи і нікому більше нічого не винен…

Діма: Тихосінько, тссс

Надя: Всьо через жопу, Діма, да хай я хоч на ізнанку вивернуся, а кругом такі уроди, уроди у яких всьо є, де мені написано, покажи, де на мені написано що я маю завжди жити серед уродів? Все, я не хочу цієї хати вже, нічьо не хочу, жити тут не хочу з цими уродами. Ці уроди ніколи не запропонують мені роботи не за копійки, ніколи не запросять мене в справжній ресторан, ці уроди не живуть так як я хочу, розумієш, не їздять в Каліфорнію, не носять гарний одяг, не спілкуються з розумними, легкими, красивими… І поки я так серед уродів, я теж не буду, розумієш, так боюся що я так ніколи і не буду

Діма(гладить її по голові, обіймає, цілує в чоло, в очі, цілує руки):

Тихо, це твій домік. Ти-ихо. Вікна пластикові, подивися. Шпалери які. Вся твоя ікея приїхала, красіва. Заспокойся. Інтернет налаштуємо. Піцу замовивмо. Бібікью, велику. Чуєш мене, саму велику замовимо…

Надя (схлипує вже менше): І балкон в них є… балкон, просто так є, нізвідки

Діма: Тссс. Дивись як тобі стелю вирівняли, і труби всі поміняли, ролети бєжєві купимо, машину є де в дворі тримати…

Надя (вже майже не плаче, але капризним голосом): Ти Лапчатого розбив

Діма: … Лапчатого пересадим, великий горщик йому купимо, самий великий, виросте твій Лапчатий під саму стелю

Надя (випрямляється, вже зовсім спокійним голосом): І шафу купе купим? До неділі — купим?

Діма (продовжує її обіймати та гладити): Все купим, все тобі купим що захочеш

Надя(сухим голосом): Добре. Не чіпай мене, ти ту бабку трогав. Іди руки помий.

Сцена друга

Речі, книжки розставлені, чайник і посуд на кухні, вазонок росте в красивому великому горщику, в кімнаті нова гарна шафа, від присутності шафи кімната виглядає ще меншою, але разом з тим дивиться дуже стильно і затишно. Надя сидить за столом і стукає по клавіатурі, на столі коло комп’ютера горить маленька лампочка з темним абажуром в дірочку. Коло Наді на підлозі коробка від великої піци і чашка від чаю, розмовляючи з нею, Діма виносить коробку на кухню і викидає в смітник, виносить її і свою чашку, розстеляє ліжко і роздягається до пояса.

Діма: Що ти перекладаєш?

Надя (не відриваючись від стукання): Книжку.

Діма: Яку книжку?

Надя: Ну якусь книжку, мені вони вже всі однакові. Не люблю книжки.

Діма: То нащо перекладаєш?

Надя: Це робота

Діма (сміється): Надя, за це не платять.

Надя: Та я знаю. Я колись любила книжки і мови, а тепер не можу просто перестати, а всі книжки і мови мені давно перемішалися.

Діма: Може, ти перекладаєш для людей? Ну, щоби вони могли прочитати там? Прочитати більше…

Надя: Точно ні. Люди, які хочуть щось прочитати, можуть вивчити якусь мову, взяти і прочитати. Тепер все можна вивчити в інтернеті. А люди, які не можуть взяти і вивчити значить, не хочуть, значить, для них було би не варто взагалі це робити.

Діма(сміється): То нащо робиш?

Надя: Не знаю. (після паузи) Іноді за це можуть платити, навіть багато. Наприклад, якщо якась закорднонна фундація зацікавлена в поширенні книжки в нашій країні, і потім, є перекладацькі гранти…

Діма: По-моєму, ніхто в цілому світі не може бути зацікавлений в поширенні книжок тут, ні одна людина на світі

Надя: Я не знаю

Діма: Напиши свою книжку

Надя: А якщо я не можу? І потім, я ж мушу перекладати і ще працювати, а з тією роботою ніякої рівноваги, ні секундочки.

Діма: То перестань перекладати, все одно це нікому не треба. Або перестань працювати.

Надя: Тоді в мене не буде грошей

Діма: Так в тебе і так нема, і життя не таке як ти хочеш, ти не бачила океан і не була — де там? В Каліфорнії?

Надя (повертається на стільці до нього обличчям): А якщо я перестану і все одно не зможу написати?

Діма: Ну ти ж пишеш свої релізи і контент, якщо в тебе виходить напарювати людям послуги і події, пресі новини, а журналістам інформацію, чого б не вийшло впарити людству якусь велику, світлу і вічну ідею?

Надя: Я нічого не напарюю. В мене виходить тому, що я пишу для тих, кому це і так цікаво, або точно буде цікаво, або точно буде потрібно чи вигідно. Я звертаюся до людей, кому це дійсно треба. Пишу для них, контактую з ними. Мені здається, я ніколи не працювала б з гівном. Не напарювала би таке, що нікому не треба, якийсь там поганий сайт, чи послуги безпонтові, чи ущєрбну музику і нецікаві івенти. Ніколи не пропонувала би журналісту інфу про то, про що він би в страшному сні не написав.

Діма: І тому там теж тобі не платять?

Надя: Мабуть, так. Ти знаєш, я неправду сказала, тоді, вдень. Що всім все дісталося просто так, тільки не мені. Є багато людей, які все роблять зовсім-зовсм самі. Роблять тільки те, що вони хочуть, і роблять це дійсно добре, і постійно розвиваються в тому. І рано чи пізно їм починають за це багато-багато платити. Є одна дівчинка, яка робить листівки, прикинь, здавалося би взагалі безперспективна штука, листівки, нічого взагалі крім листівок не робить, фотографує і малює і все на листівки. І їй це подобається. І в неї їх всі купують і корпоративно замовляють і так далі. На весілля там, привітати клієнтів і таке. От вона все зробила сама. Цілий бізнес. Або ще от Антон методично знімає і знімає ролики, якусь хєрнь взагалі знімав спочатку, а тепер йому замовляють теж і за них…

Діма (не розуміючи що до чого, перебиває Надю): Роби листівки?..

Надя : Я не знаю векторних програм, хоча так, я теж постійно придумую і придумую листівки. Треба просто ще трошки знати, а я ніяк не можу навчитися. Або так само відео. Я ж, мабуть, теж могла б щось таке робити, тільки я не знаю програм, щоби монтувати, і що там треба для камери, лінзи, стедікам, яке треба світло. Ну тобто не те щоби зовсім не знаю, але професійно не знаю. (далі дуже сумно) І це тому в мене нема грошей. Я не заслужила. Я як ті люди, які не можуть вивчити мову і прочитати книжку, для мене нічого не варто робити, бо я нічого не можу навчитися до кінця. Я постійно мушу робити якісь напряжні дрібниці, то переклади, то ще щось, і ще я не можу себе змусити. Так можу іноді сидіти годину і думати про щось, думати. І нічого не робити. А потім мені стає так страшно, що я цілу годину сиділа і не робила, ніби я втратила час, за який я могла щось вивчити і взнати краще, хоча би зараз щось таке, що могла вивчити давно тому і заробляти гроші, і мені робиться так страшно, що ціпенію і далі нічого не роблю…

Діма: Може, якщо ти вибереш і будеш робити тільки щось одне, ти будеш робити це добре? Ну добре, не одне, два. Але якось… в одному напрямку, чи що?

Надя: Нічого я вже не виберу, бо я нічого не вмію. Іноді можу сидіти так, годину сидіти і думати — що я вмію? І нічого не придумати. Тому краще хоч щось робити, постійно хоч щось дрібне робити і робити, менше думати, більше робити. Я все розумію. Що це смішно за такі гроші працювати, що люди мають контракти на серйозні суми в моєму віці і займаються серйозними, самостійними речима. Що квартира ця в центрі — це не те, що кожен розуміє під квартирою в центрі, а щось таке маленьке з уродами за тонкою совковою стінкою і без балкону, така собі імітація нормального життя на невидиму цільову аудиторію, і саме страшне що з таким життям я ніяк не прорвуся до тих людей, в яких є багато грошей, справді багато, щоби найняти мене і за що-небудь мені заплатити, і так це кончене коло замикається і замикається навколо мене. Я погано, некрасиво, несвятково живу, бо в мене немає грошей, і я не можу заробити грошей, бо не маю доступу до того красивого, святкового світу в якому ці гроші є, щоби їх заробити.

Діма: По-моєму, ти якийсь брєд говориш. По моєму, тобі просто нічого не подобається. (вимикає на кухні світло, ліжко вже розстелене, в одних джинасах, повертається в кімнату) Нічого не подобається, нічого не хочеться і пора спати. Я тобі зараз щось покажу. Вимикай комп. Готова?

Поки Діма і Надя в кімнаті, на кухні темно, і з прихованих дверцял вилізають чотири Таргани — повні збиті чоловіки, як циркові атлети, вбрані в чорні обтягуючі трико, з намащеним жирним чорним волоссям, блискучою шкірою і густими закрученими довгими чорними вусами, і вальяжно розсідаються в кухні — хто на підлогу, хто на стілець, хто на стіл. Сидять далі в темряві майж нерухомо, тільки час від часу хтось з них незначуще змінює позу чи підкручує вус. В тісній кухні вони займають все місце.

Діма вимикає в кімнаті світло, залишається горіти тільки лампа на столі, в темряві видно промінчики, які розходяться по всій кімнаті з дірочок в абажурі, на стінах і меблях утворюються маленькі плямки світла. Діма розкручує абажур на лампі, і плямки починають крутитися, чарівно бігати по стінах і меблях, по обличчях Діми і Наді. Діма стягує Надю на підлогу, вони сідають поруч, обійнявшись. Десь за сценою звучить ніжна проста музика як з музичної шкатулки.

Надя: Ммммм як кльово (Посміхається, зворушливо роздивляється кімнату)

Діма: Дивися який в тебе гарний дім. Твій власний дім. Зовсім твій. Любиш його?

Надя мовчить

Діма: Любиш дім свій?

Надя: Тааааааак

Вони сидять мовчки, обійнявшись, музика грає, плямки світла чарівно крутяться в темній кімнаті. Раптом хтось гучно, наполегливо стукає у двері. Діма і Надя стривожено сидять далі мовчки, стук триває, музика уривається

Нетверезий голос Віталія за дверима

Віталій: Сосєдка? Надєжда, добрий вечір!

Діма швидко вимикає лампу, в повній темряві Надя і Діма швидко заскакують в ліжко і накриваються ковдрою з головою. Надя тихо сміється.

Діма (пошепки): Тссс! Тихо будь.

Віталій (продовжує стукати): Ей там! Добрий вечір. Шо же, нам надо якось по-сусідськи познайомитися, випить там?

(стукає знову, чекає) Ей! Ти же дома, нє?

Надя і Діма не рухаються під ковдрою.

Віталій (стукає ще):Ну дома, нє? (чекає) Ладно, бля, спокойной ночі, малиши.

Чути кроки, відкриваються і закриваються двері в квартирі навпроти.

Надя (пошепки): Образився

Діма: Ну то треба було йому відкрити. Що, вставай, пішли, познайомимося з ним. По сасєдскі, так сказать (перекривлює голос Віталія)

Надя сміється знову. Чути звук поцілунків, тихий сміх, Надя і Діма якийсь час цілуються в ліжку, вовтузяться там.

Надя: Все одно всі тут кругом уроди

Діма: Я тобі страшне скажу. Навколо всіх є уроди, навіть в Каліфорнії, навіть на кораблі з фешн-тіві є пару уродів, точно тобі кажу, і нема від них ніякого рятунку. Треба вміти любити те, що красиве і не так багато думати про уродів. І тоді життя буде як нескінченне свято, все як в кіно, як ти хочеш. Да?

Надя: Мабуть…

Діма знову її цілує і обіймає в ліжку.

Надя: Я хочу соку. Ти хочеш соку? Я принесу.

Надя вилазить з ліжка і йде на кухню, вмикає там світло і бачить тараканів. Істерично кричить і біжить назад в кімнату. Стривожені світлом, таргани метушливо вилазять назад в потаємні дверцята.

Надя (плачучим, істеричним голосом): Діма, ну бля, ну що ж це таке, боже тут же жити не можна! Не хочу я тут жити! Діма, забери мене звідси, будь ласочка, кудась де нема такого!

Діма йде на кухню, але там нічого немає. Він вимикає світло і вмикає світло в кімнаті

Діма: Що?

Надя: Там таракани. Такі здорові, як коні, я… Я таких не бачила ніколи. Жирні такі, великі як в тераріумі, такі завеликі! (показує долоню), бля, не таракани а уроди якісь.

Діма: Ноги такі жирні в них, так, надуті?

Надя(плаче): Да, да, чорні такі, блискучі, жирні, здорові якісь…

Діма: Ну це вентиляційні таракани. В них там тиск, вологість, вони в трубах живуть. Вони тільки вночі вилазять.

Надя: Їх якось можна, ну, попшикати?

Діма: Ну взагалі не дуже можна, бо вони в трубах живуть, не в квартирі. Як ти їх в трубах попшикаєш?

Надя (істерично): Я не можу тут жити з цими тараканами, розумієш чи ні!

Діма: Надя, ти всім кругом мізки з’їла з цією квартирою. З квартирою, як шукала, як купувала, як робила ремонт. Головне — ти собі всі мізки з’їла. А тепер не хочеш тут жити, да? Бо таракани. Давай, скажи це: я не хочу жити в квартирі в центрі, на яку я вбила пів року свого життя і за яку невідомо кому повертатиму десять років борг, бо там таракани, так?

Надя: Що ти хочеш від мене? Це не нормально, в нормальних людей в нормальних квартирах таке не лазить по кухні весь час!

Діма: Не весь час, а один раз, і тільки вночі. Це їх час. Я колись знімав квартиру і там вони теж вночі часом вилазили. Друга година ночі. Нормальні люди сплять в цей час, і вони просто не знають, є в них на кухні жирні таракани чи ні, розумієш? Все, не нервуй мене. Я тобі завтра викличу санстанцію, хочеш? Всі сусіди тебе заїбуть чим в домі тиждень смердить, зате не буде тобі тарганів. Хочеш?

Надя: Хочу

Діма: В ліжко. Я нормальна людина, я. Мені пора спати.

Надя лягає в ліжко, Діма знову вмикає лампу, вимикає світло і розкручує абажур, але Надя демонстративно відвертається до стіни. Музика за сценою не починає грати, чарівного ефекту нема. Діма якийсь час дивиться на Надю, потім вимикає лампу і лягає поруч із нею. Вони лежать мовчки, абсолютно нерухомо.

Сцена третя.

Вечір. Діма в квартирі обкопує вазонок. Надя відкриває двері, заходить, вона в поганому настрої, кидає на підлогу сумку і взута проходить в кімнату і падає на ліжко обличчям до стіни.

Діма: Як твій день пройшов?

Надя (після паузи): Погано. Нічого не встигла, а що встигла, то краще б не встигла, мабуть.

Діма: А я от багато встиг. Я був на роботі, потім позамітав, почистив картоплю і чекав тебе, щоби її зварити. От Лапчатого обкопую, я прочитав, що його треба обкопувати, розпушувати землю, бо він корінням дихає.

Надя: Може, я теж корінням дихаю, просто не можу знайти де воно і де саме треба розпушити, і тому мені так хуйово? Як ви всі так можете? Мало того, що в тебе є робота, де тобі дають грошей, і тобі не треба займатися чим попало, а просто робити роботу по-трошку кожен день, так ти ще встигаєш про Лапчатого прочитати. І ще, мабуть, в спортклубі був. Де ти то прочитав?

Діма: Був. В інтернеті прочитав. Ставити картоплю варити?

Надя мовчить

Діма: Що ти не встигла?

Надя мовчить.

Діма: Що в тебе не вийшло?

Надя: Я зустрічалася з одним чоловіком.

Діма: Даааа?

Надя: Ні, це по роботі. Ну як — по роботі. Могло би бути по роботі. Він керує одною штукою, яка піарить всякі речі. Різні речі, і політика там, такоє. Там купа бабла, нереально, просто купа бабла, ти навіть не уявляєш. І йому потрібна людина. Впевнена в собі, розумна людина, яка знає, як це робиться. Тільки робота з пресою. І я ж знаю як це робиться, розумієш?

Діма: І що?

Надя мовчить.

Діма: Ставити картоплю?

Надя мовчить.

Діма: Ну і що чувак тобі сказав?

Надя: Він занудився зі мною. Ну тобто як — занудився. Я йому все розповіла, як я бачу. Що треба зробити по його проекту. Які контакти потрібні. Сказала що все це можу. Сказала, що всі ці контакти маю, і він такий каже — да, все правильно, я це все і сам знаю. Можу кого завгодно з вулиці взяти і цього навчити. І я йому кажу — от тобі я, з вулиці. Мене навіть вчити не треба. Ясно що він це знає. Щоби заробити стільки бабла і створити таку структуру, як він, це треба знати, і не тільки це. І знаєш що саме страшне? Що да, і він візьме когось з вулиці, і навчить, і йому ще й вчити буде весело і приємно. І він радісно віддасть свою купу бабла комусь з вулиці, і потім виведе цього когось на інших людей, в яких буде ще більше бабла, і цього когось знову навчать і віддадуть йому бабло, і головне що все це буде весело і приємно, з жартами, з коктейлями, з вікендами в Барселоні і в Римі, з спільними походами на стриптиз і на світові прем’єри фільмів і в басейн.

Діма: Ну. Взагалі-то все так і має бути. Весело і приємно.

Надя (зривається з ліжка і кричить): Тоді чому це не можу бути я? Чому ніхто не хоче взяти і просто показати мені, що робити і куди йти? Я стільки всього можу, я ж не тупа, ну правда. Всі кажуть, що я розумна. Всі задоволені роботою зі мною, і ніхто ніколи не хоче працювати зі мною знову. Завжди отримують всі очікувані результати. Завжди мають гарантії, завжди мають оперативність. Все мають, і чому ніхто потім мене не хоче?

Діма мовчить, повертається до обкопування вазонка

Надя: Це замкнене коло. Мені здається, десь на мені написано — вона не з вашого красивого світу. Що в мене не так? Нігті вдома намальовані, а не в салоні? Сукня не від Вів’єн Вествуд? Взуття не з Лондону? Стрижка не за двісті баксів? Мені здається — десь написано, це вона, вона ніколи не їздила в Індію на три місяці, це в неї нема друзів з будиночком на Балі, це вона не може заплатити за медичну страховку, це вона їсть в ресторані найдешевшу страву яка важить найбільше грамів, бо голодна і бо немає грошей. І тоді вони думають, як це все важко і напряжно, нащо це все нам в нашому красивому світі, давайте просто візьмемо когось, кому не було так важко і так бридко від себе поруч із нами, хто ще не встиг тихо зневіритися, і швиденько все йому дамо, щоби він так і ніколи не став таким?

Діма: Я поставлю картоплю?

Надя: І в мене тільки одне питання. Чому, ну чому це ніколи не можу бути я?

Діма: Так я…

Надя: Я не хочу їсти твою картоплю.

Діма: Хочеш, я куплю тобі сукню від тої як. Як її?

Надя: Не сміши мене. Давай, я дуже хочу, будь ласка, давай підемо і купимо мені сукню від Віві’єн Вествуд, і до неї кулончик із Шопард, і годинник від Шанель, і туфлі від Прада і сумочку від конченого Діора. І поїдемо в Ніццу чи в Каліфорнію. Давай.

Діма: Зараз я, на жаль, цього не можу.

Надя: Ну так що ти від мене хочеш?

Діма (родзратовано йде на кухню): А що ти сама від себе хочеш? Якщо ти правда все можеш і вмієш — то ті, хто тебе не цінують ідіоти, і вони тобі хуй потрібні. А ти їх тихо ненавидиш і так сильно хочеш в їхнє життя, що ненавидиш себе. А от якщо ти думаєш тільки про бабло, то виходить, ти сама хуйова, і тому не дивно, що ти сама себе не хочеш і не любиш, то що ти тоді хочеш від інших?

Надя (кричить з кімнати): Я просто хочу бути як вони

Діма: Будь

Надя: Я не знаю, як

Діма: А я дуже хочу картоплі з куркою, і я, зауваж, все це можу. І знаєш що — це в кайф. Коли ти хочеш, береш і маєш. Готуєш картоплю, заробляєш гроші, працюєш, вчишся. Їсти в ресторані найдешевшу страву, яка важить найбільше грамів — це по-твоєму найбільша біда? Да в тебе заворот мізків з цими ресторанами, в цій конченій країні ти собі уявляєш, скільки людей взагалі не ходять по ресторанах? Ти взагалі дивишся навколо себе?

Надя: Куди я маю дивитися? Всі мої друзі їдять що хочуть, і в них є машини і квартири, і ще вони всюди їздять і їх всі поважають — і це тому, що в них є гроші. І знаєш що — я собі думаю, що скоро вони перестануть бути моїми друзями, бо всім хочеться бути з успішними, впевненими в собі, веселими і легкими людьми, і ще знаєш що? Це нормально! Я би теж би не дружила з якоюсь стрьомною, яка ніяк не може знайти собі місця.

Діма (флегматично): Брєд. Ти що, правда світ міряєш квартирами, машинами і каліфорніями? Ти реально думаєш нічого крім цього для них не важить? Ти перекладаєш книжки, ти знаєш мови, ти можеш писати, можеш написати книжку, якщо перестанеш нити. І це тобі тільки двадцять п’ять. Ти правда думаєш, що люди дивляться тільки на те, від кого ти вбрана і скільки грамів важить то, що ти замовляєш в ресторані? Це не так, а якби було так — так нащо такі друзі?

Надя: Я хочу бути як вони.

Діма: Будь

Надя: Ти навмисне це робиш, так? Навмисне мені так кажеш, коли в мене нічого не виходить, так?

Діма мовчить, займається картоплею на кухні.

Надя: Так, я думаю тільки про гроші. І всі такі самі. Тому що світ такий зараз. Тому що тільки за гроші можна мати роботу, друзів, гарний дім, затишок, любов, дітей — і особливо дітей! — щасливих батьків і задоволених, нормальних сусідів!

Діма: Ні

Надя: Так. (мовчить, приходить на кухню) Він мене не взяв, бо я йому нудна. Не приємна. Не приваблива. Як жінка. От і все. Я знаю одну жінку, для якої цей чоловік створив цілий бізнес, окрему структуру, продакшен-студію. Просто щоби вона собі бавилася. Бо вона приємна йому, бо хоче її.

Діма: І що?

Надя: Чому це не можу бути я?

Діма припиняє займатися картоплею.

Діма: Ну ти і сука, Надя.

Надя: Так.

Мовчать якийсь час

Діма: Тобі подобається?

Надя: Що?

Діма: Життя твоє?

Надя: Ні, звичайно.

Діма: Так ти подумай, що не так. Не що не так на тобі вбрано, а що ти не так робиш. Чи не робиш. Що ти не так бачиш, що не так відчуваєш. Ти ніжна, світла дівчинка, Надя, але чомусь вперто хочеш бути сукою. Дурною сукою, зауваж, тому що розумна сука не говорила би про такі речі з чоловіком, який намагається про неї дбати. Якось. Хоч як. Як може. Тому що розумна сука старалася би бачити в житті навколо себе щонайбільше хорошого, а тобі всі кругом уроди. І от що я думаю — це ти урод, Надя, урод, який не хоче бачити світ як він є, а має завидющі очі і загребущі руки. Великі, злі, чорні загребущі руки.

(мовчить) Я ніколи не називав жінку сукою (мовчить) Особливо жінку яку люблю. В тебе якісь перевернуті поняття як існує цей світ і чому так, а не інакше. Тобі здається що все всім кругом просто так, ні за що, тільки не тобі

Надя: Так і є (мовчить) Ні, так не є. Я просто нічого не можу. Всі можуть, вміють, всі мають собі якесь місце, а я ні. То що ще мені лишається хотіти? Це нормально. (мовчить) Гер купив цю квартиру. Чоловік, з яким я була до. Він хотів про мене подбати.

Діма: Подбав?

Надя: Я поверну йому ці гроші. Хочу повернути.

Діма взувається, бере куртку і виходить
Діма: Повернеш — подзвониш.

Надя(кричить йому в слід): Якщо ти такий гордий, можеш їх повернути замість мене, викупи свою жінку, слабо, да? Ключі від машини віддай, це моя машина, її теж Гер купив!

Двері відчиняються, в них влітають ключі від машини, з дзенькотом падають на підлогу.

Сцена четверта

Надя сидить за комп’ютером, щось набирає. Поволі стає темніше і темніше. Надя вмикає лампу в кімнаті і далі сидить за комп’ютером. В темній кухні вилазять і розсідаються нерухомо Таргани.

За дверима нетверезий голос Віталія

Віталій: От в мене сосєдка Надєжда, нова баба, худа, молода!

Другий голос: Надєжда!

Лунає стук у двері.

Надя завмирає, дивиться на двері. Таргани починають ліниво ворушитися на кухні.

Віталій: Надєжда, блядь! В тебе свєт горить.

Другий голос: Надєжда, випий з нами нормально, по сусідськи!

Надя (не встаючи з-за столу): Вибачте, я зайнята

Віталій: То шо ти двері даже не відкриваєш сусідам, бля?

Надя: Я не одягнена

Другий голос: Так відкривай неодягнена, ми шо протів, ми даже дуже за!

Грубий регіт.

Хтось смикає дверну ручку

Надя: Не чіпайте двері.

Віталій: Надєжда, це порядочний дом, ти слишиш? Тут сусідам двері відкривають!

Другий голос: Шось тебе твоя сосєдка в хуй не ставить, Віталя

Надя: Послухайте, у мене термінова робота, я дуже зайнята. Ідіть додому.

Другий голос: Поняв Віталя, вона работає. Інтілігентна якась, да? Їй вже нормальний мужик не мужик.

Віталій: Двєрі блядь відкрий, раз сусіди прийшли, кого їбе твоя робота, ми всі работаєм

Грубий регіт

Надя підходить до дверей, старається говорити спокійнийм голосом

Надя:Залиште мене в спокої

У відповідь двері дуже сильно смикають, здається, вони от-от вилетять, стривожені таргани на кухні тікають в свої таємні дверцята

Надя (відскакуючи від дверей, істерично): Ідіть всі на хуй, уроди! Дайте спокій! Я зараз міліцію викличу!

Віталій намагається виламати двері.

Віталій: Сука ти шо сказала? Ти кому сказала? Пігаліца! Правильно мать казала — блядь якась в’їхала малолітня зазнавшаяся! Ти думаєш ти сама розумна і двері закрила і всьо? Так я щас відкрию, ти мені поговориш тоді!

Другий голос: Віталя, ладно, успокойся, йдем домой

Віталій: Нє, блядь, подожді!

Продовжує ламати двері

Надя хапає телефон і набирає номер

Надя: Ало! Вулиця Татарська 19/1, квартира 159! До мене сусіди хочуть вломитися! П’яні сусіди. Боже, звідки я знаю чому! Приїдьте будь ласка! Вони мене зґвалтують! Да, дівчино, да, сказали що зґвалтують! Ви чуєте? (простягує руку з слухавкою до дверей, в які все ще ломиться Віталій) Вулиця Татарська 19/1, квартира 159!

Віталій: Сука!

Другий голос: Успокойся, Віталя, ну всьо, всьо, успокойся, йдем домой!

Надя (в слухавку): Не треба швидку, тільки міліцію! Боже, шо за брєд! Дякую! (відкладає слухавку)

Віталій: Ссука

Другий голос: Всьо, всьо Віталя

Віталій: Слишиш мене, Надєжда? Сука! Це порядочний дом!

Другий голос: Пішли домой

Звук дверей навпроти, що відкриваються і закриваються, здалеку голос Віталія «ссука…», голоси затихають, за дверима стає тихо. Надя стоїть поруч з дверима спиною до стіни в тиші, перелякана і нещасна. На кухні знову безшумно вилазять і розсідаються нерухомо таргани. Надя стоїть у тиші, таргани нерухомі, все ніби завмирає, і тут серед цієї нерухомості хтось знову різко шарпає двері.

Надя (смикається, таргани на кухні знову починають ворушитися): Що ви хочете?

Голос за дверима: Дєвушка, вас уже ізнасіловалі? Міліция!

(про всяк випадок міліційонер ще раз шарпає двері, потім навіщось стукає)

Надя: Ні. Ще ні. Вам відкрити?

Міліціонер: Ну можна.

Надя відкриває двері. Заходить молодий високий міліціонер-патрульний, в нього за плечима ще двоє

Міліціонер: Сержант Деркач, визивалі?

Надя: Да. Мої сусіди.

Міліціонер: Сусіди визивали?

Надя: Мої сусіди уроди.

Міліціонер: Дєвушка, ви знаєте шо такоє ложний визов?

Надя: Ні, тільки в дитинстві завжди лякали цим ложним визовом, дотепер коли викликаю швидку руки тремтять.

Міліціонер: Нема ніякого ложного визову.

Надя: Мій сусід, Віталій, і ще з ним якісь гості, п’яні, ламали мені двері, погрожували мені. Мені було страшно.

Міліціонер (мацає двері): Двері у вас, дєвушка, благенькі, їх і ламати довго не треба. І що?

Надя: Я викликала міліцію, а вони пішли додому пити далі.

Міліціонер: Фамілія?

Надя: Моя?

Міліціонер: Ні, сусідів. Ваша теж.

Надя: Моя Ващетинська, сусідів не знаю.

Міліціонер: Квартіра?

Надя:159

Міліціонер: Сусідів квартіра питаю?

Надя (показує): Ота, навпроти. 158 мабуть.

Міліціонер: Ложитєсь спать, дєвушка. Давно тут живете?

Надя: Ні

Міліціонер: То я бачу. Поміняйте двері. Поговорим з вашими сусідами.

Надя: Добраніч!

Закриває двері, знову стає на попереднє місце.

За дверима чути наполегливий стук в двері

Віталій: Хто там?

Міліціонер: Міліція!

Віталій: Яка на хуй міліція?

Міліціонер: Двері відкрий

Чути якусь метушню, голоси, риплять двері, все майже одночасно, дуже змазано

Віталій: Шо ти хочеш, міліція, а, мусор? Шо ти хочеш, тут порядочний дом

Міліціонер: Успокоївся, да? Бистро

Другий голос: Віталя, спокойно!

Віталій: Шо ти блять мене трогаєш, я тобі щас покажу кого ти трогаєш!

Бабка: Нє трогайтє!

Слухаючи це, Надя вимикає лампу і залазить в ліжко, накриває голову подушкою і звуки зникають.

Сцена п’ята

Ранок. Надя спить в ліжку. На кухні таргани повільно вилазять в свої дверцята, один нерухомо залишається сидіти. Двері тихо відкриваються, заходить Діма. Він пом’яти і стомлений, ніби спав десь в парку або не спав взагалі. Не звертаючи жодної уваги на таргана, проходить на кухню, робить дві чашки кави, наливає дві склянки соку. Тарган ліниво слідкує головою за його рухами. Діма приносить каву в кімнату, ставить на підлогу коло ліжка каву і сік, приносить з кухні води, підливає Лапчатого. Прокидаєтсья Надя.

Надя: Прийшов

Діма, сідає на підлогу коло ліжка, простягає Наді каву

Діма: Прийшов. Хочу з тобою поговорити нормально.

Надя: Я завжди з тобою нормально говорю

Діма: Чесно? Ні. Ти не нормально говориш. Це не тому, що ти погана. Це тому, що ти не знаєш що хочеш, або хочеш все зразу і не розумієш, яку ціну за це треба платити. Наприклад, не розумієш, що щоби бути в когось на утриманні — треба бути милою, доброю, приємною. Робити людям приємне, щоби і їм хотілося, а не виїдати їм мізки дрібною ложкою. Розкажи мені про Гера.

Надя: Що ти не знаєш про Гера?

Діма: Чому він пішов від тебе?

Надя: Я пішла від нього. Не люблю його.

Діма: А кого любиш?

Надя: Нікого не люблю. Гер хороший. Гер виріс в Швейцарії, він не знає що таке вентиляційні таргани і сусіди уроди. Дбав про мене. Любив мене. Купив мені перстень від Тіфані.

Діма: І де перстень від Тіфані?

Надя: Повернула йому

Діма: Чого?

Надя: Не знаю. Це шляхетно — коли йдеш — повернути обручку.

Діма: Шляхетно було би повернути машину і не купити квартиру за його гроші, ні?

Надя: Машина мені треба

Діма: Шляхетна логіка. І де тепер той Гер?

Надя: В Нідерландах.

Діма: І що він хоче?

Надя: Нічьо не хоче. Хоче бути від мене подалі і ще щоби я була щаслива.

Діма: Бідний Гер, він знає, що це нездійсненна місія?

Надя мовчить

Діма: Я тобі пропоную наступне. Я повертаю гроші Герові. Я думаю, я поверну їх за три роки.

Надя: Я не хочу бути тобі винна!

Діма: Добре, що Герові хочеш. Ти мені нічого не винна, будемо вважати, що ми квартиру орендуємо і я, як чоловік в сім’ї, плачу за оренду. Машину можеш залишити.

Надя: Де залишити?

Діма: Не кіпішуй. Собі залишити. Ми живемо разом, намагаємося жити разом, як нормальні люди, розумієш? Я буду старатися, щоби тобі було добре. І ти теж будеш старатися, щоби тобі було добре. Бо я почуваюся імпотентом, коли роблю все, що можу, а тобі недобре і недобре.

Надя: А де ми живемо разом?

Діма: Тут живемо.

Надя: Всі три роки тут живемо?

Діма: Надя!

Надя мовчить

Діма: Я правда хочу бути з тобою. Але ще більше я хочу, щоби тобі було добре, тільки ти сама мусиш докласти до цього зусиль.

Надя: В інтернеті прочитав?

Діма: Я думаю, за два місяці можна поїхати в Каліфорнію і в Вегас на пару тижнів. Якщо все завчасно спланувати. В тебе є якісь гроші, про які я не знаю?

Надя: Є

Діма: Твої?

Надя мовчить.

Діма: Гроші Гера відсилаєш Герові на рахунок. Знаєш, як?

Надя: Знаю.

Діма: Добре. І ще ти широко відкриваєш свої завидющі очі і уважно дивишся на своїх успішних друзів, а саме — на те, як вони працюють з ранку до ночі і як люблять те, що роблять, як не мають власного житла і винаймають квартири по троє, як ходять в ресторани тільки по вихідних, як на ділових сніданках п’ють сік і кажуть, що то дієта. Чи навіть не так. Не на то дивишся. Просто дивишся на те, як вони вміють бути щасливі від того, що мають. Ок?

Надя: Ну а ми всі три роки будемо тут жити?

Діма: Подивимося. Я зроблю що можу. Домовилися?

Надя (після паузи) Добре (надсьорбує каву). Я п’ю з цукром, ти що забув? Три ложки, а на таку чашку навіть чотири. Без цукру гидота просто (вичікувально дивиться на Діму)

Діма (терпляче): А можна же просто піти на кухню і покласти собі цукру, в тебе тут до кухні рівно три метри.

Надя: Три вісімдесят. (встає, йде на кухню, по дорозі говорить) Три роки тут це багато, я тут вчора… (бачить таргана, кидає чашку з кавою, чашка розбивається) АаааАААА! Дімааа!

Діма підхоплюється, в два кроки опиняється на кухні, хапає з вішалки рушник і лунко б’є таргана по голові, мертвий тарган падає на підлогу і Діма спритно закопує його тіло ногами під стіл.

Діма: Все, бачиш?

Надя перелякано затуляє рот рукою, мовчить

Діма (збирає друзки, витирає з підлоги розлиту каву): Ти бачиш? Деякі проблеми можна вирішити простіше, аніж тобі здається.

Надя: Я заляпала обої.

Діма: Де? Господи, Надя, в тебе силіконові шпалери! (витирає шпалери) Все? Подивися — все?

Надя: Так

Діма: Не соромно? Такий спосіб, до речі, є чудовим безкарним спуском природньої агресії. Вдумайся — живеш собі, живеш, а коли тобі здається, що щось не так — виходиш на кухню і когось вбиваєш.

Надя (сміється): Чи ти тепер почуваєш себе вбивцею?

Стукають в двері

Надя: Ох, що не день то цікавіше. Я тобі не сказала ще — вчора…

Говорячи, Надя відкриває двері, і прямо на неї в квартиру суне молода спритна журналістка з мікрофоном, а за нею оператор з камерою, яку несе прямо зі штативом.

Журналістка: Чи ви почуваєте себе вбивцею?

Надя (ошелешено, весело): Ні

Діма: Добрий ранок

Журналістка: Чи ви несете повну, усвідомлену, публічну відповідальність за свій вчинок?

Надя (жартівливо): За всі!

Журналістка (перестає зважати на ошелешених Надю і Діму): Славік, звук нормально? Давай візьми мене звідти, це ті двері?

Оператор (проходить безцеремонно в кімнату, розвертається і знімає журналістку коло відчинених дверей): Да. Я зроблю спочатку перевокус з дверей і від’їзд

Журналістка: Готова. Пишемся?

Оператор: Да

Журналістка (в мікрофон): Ці двері ще вчора відчинив правоохоронцям двадцятисемирічний студент Коледжу зв’язку Віталій Тим’як. Як стверджує його приятель, міліцію безпідставно викликала сусідка загиблого. Правоохоронці доставили студента у районний відділ міліції Шевченківського району, а на ранок матері запропонували забрати тіло хлопця із моргу. Розтин провели, поки вона ще не дізналася про загибель сина, у морзі тіло навіть не дали оглянути. Міліція пояснює смерть студента у райвідділі тим, що він кілька разів упав на тверду поверхню. Втім, висновок медексперта відрізняється від офіційної версії. Інна Решетник, Ярослав Дмитренко, «Дані дня», Четвертий канал. Є?

Оператор: Нормально. Поїхали.

Оператор на ходу змотує мікрофон і складає штатив, вони виходять.

Надя: Який студент коледжу зв’язку? Він п’янь вонюча і небезпечна!

Діма: Одне іншому не заважає. Він помер по ходу, Надя. Ти ж чула — ця Інна сказала — сусідка загиблого.

Надя: Це я шолі?

Діма: Що тут вчора було?

Надя: Ох блін. Вони прийшли п’яні, ламали мені двері.

Діма: Він з мамою?

Надя: Ні, без мами. З товаріщем ще якимись. Казали, що я зазнавшаяся понаєхавша блядь і ломилися в квартиру. Я сказала, щоби йшли нахуй і дали мені спокій, і викликала міліцію. Але вони вже пішли.

Діма: Ну так і що тут було?

Надя: Міліція приїхала. Хороший такий хлопчик, смішний, вухатий, жартував. Три. Сказав, двері в мене благенькі і що поговорить з ними.

Діма: І що?

Надя: Не знаю, щось там кричали, гримали. Я лягла спати.

Діма: Що ти чула?

Надя: Нічого я не чула. Нормальна людина, коли лягає спати в себе вдома нічого не має чути, Діма! Ніяких міліцій, ніяких сусідів, ніяких уродів, вона має просто лягти і спати в тиші, і знати, що поки вона спить вона в безпеці і що всі лишили її в спокої!

Діма бере пульт і вмикає телевізор-плазму

В телевізорі показують відділок міліції, камеру, якихось міліціонерів в формі, в’язнів в камерах

Голос журналістки: … загинув, як стверджують, від травм, які отримав в наслідок того, що будучи нетверезим кілька разів під час допиту впав на бетонну підлогу. Матері студента, втім, не дозволили оглянути його тіло….

Надя (перелякано, паралельно з звуком/відео з телевізора): Що за брєд!

В телевізорі картинка змінюється — крупним планом показують брудну, нетверезу і заплакану сусідську бабку коло слідчого ізолятора.

Бабка(говорить і плаче): Сорок два года там жили, порядочний дом. Тут вчора ці приходять, троє і давай його бить, Віталіка, пігаліца та їх визвала, блядь, вижити нас… (схлипує) А зранку дзвонять, я спала, ну випила, понімаєте, дзвонять кажуть вмер, спочатку сказали серце — яке кажу їм серце, якщо він ще рібьонок… Тут приїхала кажуть, ударився він, не можна дивитися, вскритіє там… Нє дай тобі боже, дєточка, дожить, сукі, сина похоронить…

Діма: Та його вбили в ізоляторі! Били і вбили!

Журналістка(знову показують міліціонерів, камери, в’язнів): Громадськість має іншу думку щодо причин загибелі студента Віталія Тим’яка. Поодинокі випадки тортурів у відділках міліції — не рідкість для нашої правоохоронної системи. Це вже не перший випадок, коли громадськість постає проти садистського свавілля правоохоронних органів. Однак в той час, як одні намагаються демократичним шляхом виправити систему, інші свідомо стають на її бік, виступаючи заодно з правоохоронцями-вбивцями…

(на екрані з’являється заспана здивована Надя в своїй квартирі, лунає запитання)

Журналістка (за кадром): ви почуваєте себе вбивцею?

Надя (весело, здивовано): Ні.

Зображення змінюється молодими рішучими людьми з плакатами — мітингом під відділком міліції.

Надя: Виступила заодно з правоохоронцями-вбивцями! Та вони ламали мені двері, два п’яних жлоба, а я тут сама! Куди я мала дзвонити — в програму «Дані дня» на четвертому каналі?!

Журналістка (текст за кадрами мітингу): Громадська організація «Зупинимо свавілля» під стінами ізолятора вимагає чесного і прозорого розслідування вбивства студента внаслідок тортурів під час допиту у відділку. (кадр укрупняється, видно написи на плакатах — «Зупинимо свавілля», «Геть правоохоронців-вбивць», «Вимагаємо чесного розслідування вбивства Віталія Тим’яка», «Міліція — з народом?»; на плакаті «Бути з міліцією=бути вбивцею» — тьмяна, пікселізована, багато разів збільшена фотографія Наді)

Журналістка: Лідери громадського об’єднання «Зупинимо свавілля» закликають усвідомлювати соціальну відповідальність за будь-які вчинки, пов’язані з правоохоронними органами і стверджують: не можна не знати, що в цій країні зустріч з міліцією коштуватиме комусь життя.

На екрані з’являються двері сусідів навпроти, потім кадр укрупняється і фокус переходить на журналістку в дверях квартири Наді.

Журналістка: Ці двері ще вчора відчинив правоохоронцям двадцятисемирічний студент Коледжу…

Надя хапає пульт і вимикає телевізор.

Надя (істерично): Досить! Уроди! Уроди і виродки!

Діма: Надя, припини. Вбили людину. Вони постають за свої права, права на життя і на безпеку!

Надя: Чи ти здурів? Як вони постають за свої права? Як вони намагаються демократичним шляхом виправити систему — роздрукувавши мою аватару з фейсбуку і почепивши її на плакати «ти вбивця якщо ти викликаєш міліцію»?!

Діма: Вони повстають як можуть! Їм не все одно, як тобі!

Надя: Кому було не все одно, коли ця мразь вчора ламала мені двері? Хто повстав за мою безпеку? Вони повстають? Вони прогулюють роботу і пари! Вони стоять там, кричать і нічого не роблять, нічого не роблять в тому числі і для того, щоби виправити систему, бо систему не можна виправити плакатами і криками!

Діма: А що робиш ти? Ти не робиш нічого так само, але вони принаймні…

Надя: Я роблю більше за них всіх, знаєш чому?! Тому що я нікого не чіпаю! Ні до кого не лізу! Не ламаю нічиї двері, не бігаю з плакатами ні з чиїми фотографіями, не вламуюся з камерою ні до кого додому! Я просто ідеальний член соціуму і від всіх інших я бажаю собі того ж — щоби мене лишили в спокої!

Діма: Ти егоїстична байдужа потвора! Міліція, яка з тобою жартувала, вбила людину!

Надя: Це не людина, це урод, Діма! П’яний, смердючий урод, який не миється і ламає чужі двері! Мені не йшлося про якусь абстрактну систему і безпеку, а про мою конктерну безпеку, якій постійно загрожують якісь уроди. Якщо ці студенти хочуть змінити систему — хай не стоять там, як ідіоти. Хай ідуть і стають добрими, ніжними слідчими і перевиховують уродів без тортурів, або хай працюють вихователями, які виростять покоління людей, котрі не будуть до мене лізти, не будуть лізти ні в чиє життя, і тоді не треба буде правоохоронців-вбивць взагалі! Але вони стоять там з моєю фотографією, і вони білі і пухнасті, а я вбивця, і ти сидиш тут і кажеш, що я егоїстична потвора!

Діма: Ти говориш, ніби тобі все одно, що через твоє небажання мати справу з уродами хтось загинув!

Надя: Так! Бо я маю право не мати справи з уродами. І знаєш що, Діма? Я не буду мати справи з уродами. З уродами, з студентами-активістами, з тараканами з вентиляції і з тобою. Я поїду до Гера! Живи тут сам — хочеш — три роки, хочеш — триста. Вбивай тараканів, вкручуй лампочку в під’їзді і повставай проти системи демократичним шляхом, почепи собі на голову плакат і ходи з ним цілодобово! В мене тільки одне життя. І знаєш що? Я піду і поясню цим уродам, що це вони уроди, вони, а не я, уроди, непотрібні, потворні люди!

Діма: Я не хочу мати з тобою справи. Їдь до Гера чи куди собі хочеш. Це ти непотрібна і потворна

Надя: Добре

Діма виходить, ляскає дверима. Надя хапає куртку і виходить теж, не замикає двері. В кімнаті поволі темніє, на кухні вилазять і розсідаються таракани.

Сцена шоста

В кімнаті темно, на кухні сидять таракани. Телевізор вмикається сам. Показують площу перед слідчим ізолятором — машини міліції, машини швидкої, натовп, розкидані плакати, якихось побитих молодих людей пакують в міліцейські машини

Журналістка (за кадром): Силові структури розігнали демократичний протест під стінами Шевченківського районного відділу міліції. До інциденту з міліцією призвела Надія Ващетинська, сусідка загиблого внаслідок тортур у відділку студента, котра викликала міліцію вчора вночі до його квартири. Своєю появою на мітингу молода жінка спровакувала активістів на протиправні дії — частина з них забажала вчинити над нею суд Лінча. Озброєні стражі правопорядку втрутилися з метою її оборонити. Внаслідок сутички було затримано вісімнадцять активістів громадського руху «Зупинимо свавілля», наразі вони перебувають в Шевченківському районному відділку. Їх доля наразі невідома. (крупно показують обличчя Наді, брудне, скривавлене, з розпатланим волоссям, розбирою бровою)

Надя (кричить): Хай їх всіх там в’ бють, чуєте, всіх до одного, хай ці уроди врешті дадуть мені спокій!

Зображення зникає, лишаються телезавади і тихе шипіння. В квартиру, схлипуючи, заходить Надя. Її одяг брудний і подертий, брова зашита, губи закривавлені. Вона заходить і не включаючи світла зупиняється коло стіни. Таракани з кухні повільно заходять і до кімнати, з таємних дверцят вилазять нові і нові, їх все більше і більше. Вони затягують Надю всередину натовпу, вона не опирається. Вони стягують з неї одяг і вбирають її в чорне трико, зализують і змащууть чорним їй волосся, малюють жирною чорною фарбою на обличчі брови і закручені вуса, вона починає рухатися повільно, так само, як вони, таргани розлазяться по кімнаті і кухні і завмирають.

Кінець