«Дачі» Марисі Нікітюк^{01 ноября 2011}

Дійові особи:

Богдан — 35 років

Віра — 37 років, інженер

Анатолій — 41 рік, чоловік Віри, інженер

Рада Василівна — завідувач машинного цеху, 57 років

Борис — чоловік Ради Василівни, романтик-алкоголік, 55 років

Гліб — коханець Ради Василівни, зварник, 53 роки

Толік — завскладу в супермаркеті, 55 років

Люба — його дружина

Мітя — син Толіка і Люби, менеджер в банку, 27 років

Настя — дружина Міті, секретарка, 24 років

2 міліціонери

Труп

Перша дія

Сцена 1.

Вечір п’ятниці. У Ради Василівни на веранді збираються сусіди. Спекотний літній день завершується рятівною прохолодою. З людей йде пар, вони червоні і мокрі. З одного боку дач стоїть ліс стіною, чим ближче ніч, тим зловісніше ліс.

Рада Василівна накриває на стіл на вулиці. Гліб тягне телевізор.

Рада Василівна: От нашо ти його тягнеш, ну шо ми без тєлєвізора не посидим, шо ти тягнеш і так нема од нього спокою в городі, то ти його і сюди ще тягнеш.

Гліб: Там інтєрєснішйше ізвєстіє, страх як хочу послухать. Ну колобочок не треба оце того той.

Рада Василівна: Убери христом богом прошу, убери цю погань

Гліб: А нашо ж ти цю погань купувала?

Рада Василівна: Шоб як у людей.

Гліб: Ну да, стоїть рюшами накритий, як у мамки в селі, і то мамка його включає і новості дивиться — там же ж весь мір, а так виключив — і одрізаний од всіх остальних. А серіальчки Радунь, ну ти ж і лукавиш, ти ж серіальчик поглядаєш?

Рада Василівна (розм’якаючи): Іноді

Гліб: От і я іноді. Тєм боліє шо там інтєрєснійшеє ізвєстіє.

Рада Василівна: На минутку

Гліб (вистромлюючи штепсель, яким включено світло на дворі з розетки, втикає туди штепсель телевізора): тобі самій сподобається.

Рада Василівна: А світло ж ти куди забрав, тхір ти едакий.

Гліб: Ну хай Борька винесе подовжувач, шось він засидівся, хай принесе, колобочок мій

Рада Василівна: Та бодай очі мої його не бачили. (голосно) Борис! Борис!

Гліб сідає дивитися телевізор, навколо темно, лише світло ящика горить небесним сяйвом

Підходить Анатолій

Анатолій Глібу: Сусіде, а чого це ви в темряві сидите, і руку ніяк потиснути?

Рада Василівна: Борис! Та це он заразі приспічило тєлік подивитися.

Рада Василівна йде за хату шукати Бориса

Анатолій підходячи до Гліба: І що ж там показують таке важливе?

Гліб зачудований як дитина: кримінальник, любиме, а ви шо не дивитеся?

Анатолій: Ну ми з жінкою взагалі телевізор не дивимося, так новини — в інтернеті, фільми на дисках — я цього піратства не люблю. Всюди люди платять гроші, а у нас все в Інетрнеті лежить — не порядок, ніхто нас так поважати не буде.

Гліб: Тю, який ви сусіде мнітєльний. Ми он з Радусіком пачками дивимося російську кіношечку і нічо. А кримінальник то святе.

Анатолій: То театр для уродів. Вони ж вам мозок їдять.

Гліб: То це ви мене шо, тільки шо уродом назвали, так получяється, так? Чесному человєку вже і вечором в своє удовольствіє ніззя посидіть подивитися важні новини? Так, получається? А звідки би я знав, шо в нашій області появилась чупакабра, чули про таке? П’є кров невинних людей. я собі ноччу тихенько піду через ліс в село та хоть по самогон, а мене тіки тух і трах того та й етого моє бездиханне тіло. А так я знаю, шо чупакабра, і в село по самогон сам по ночі не піду. І це я урод? Нє-е-е, я чєловєк розумний, опасливий.

Рада Василівна (повертаючись): Ну шо ти мелеш, твою пустослівню аж на тому кінці хати чутно, яка така чупакабра?

Гліб: А така! В п’ятдесяти кілометрах он труп найшли.

Рада Василівна: От нещастя, Анатолію не слухайте його, він зато хазяїн хороший, ой (береться за серце), ой я вам Анатолію скажу, мужик пішов вшивий і безкультурний, ви у нас особливий, можна так сказать інтелігентна гордість наших дачних участків.

Анатолій (шаріючись): Та не треба так, не треба, я ніяка не інтелігентна, і не гордість…

Гліб: Правильно, яка з тебе гордість, на машині тіки і гаразд їздити. І такий мужик взрослий вже, а дом не великий, і дітей нема — шо то за гордість у тебе така?

Анатолій (сумнішаючи): Я ж кажу, шо не гордість. Ну я піду

Рада Василівна б’є Гліба рушником: Язика тобі вкоротити треба, шо ти ляпаєш, ну шо ти ляпаєш? Анатолію, лишайтесь, не йдіть, щас Борька світло включить, посидимо, он уже і Віра йде (махає Вірі рукою радісна).

Гліб йде до телевізора.

Підходить Віра радісна, обіймається з Радою Василівною

Віра ( з квітами в руках): Рада Василівна по темному, уявляєте по темному і квітів нарвала. Краса.

Рада Василівна: Ну я сама як з Києва приїжджаю так аж розквітаю душею. Мерзюче місто, шо ці слуги держави з нього зробили — Ад: шумно, некрасиво, всюди ці висотки як динозаври. І енергія така зла.

Віра: А що це ви по темному сидите, телевізором підсвічуєте?

Рада Василівна: Та це Борю найти не можем.

Віра: І тому світло не вмикаєте?

Рада Василівна: Тьфу ти. Та нє, це не можем його найти, шоб включив нам світло.

Віра: Тось, а ти чого такий сумний стоїш?

Гліб з-за телевізора: А це того шо я сказав, шо у вас дом маленький і дітей нема.

Рада Василівна кидає в нього рушник: От падла попадись ти мені.

Віра (трішки ніяковіючи): Та хіба мало людей на планеті, що мало? У нас перенаселення — ніяка планета стільки не витримає. Всі ведмеді, вовки, тигри, всі звірі по резерваціям, ми вже і в океані селимося. А ми з Анатолієм свідомі і вирішили нікого не народжувати

Рада Василівна: Діти то Божа радість…

Віра: І де ваша божа радість?

Рада Василівна смутнішає і йде в дім: Борис!

Віра йде за нею: Не хотіла, Радо Василівно, пробачте, не хотіла я…

Анатолій ловить її: Ну все вже сказала, все-все-все, хай заспокоїться.

Віра викручується з його рук

Віра: А тобі зі мною зле, да, по сусідам ходиш жалієшся. Я так і знала, що хочеш від мене піти, он як Тося, да? Нам хіба погано, ну ти мені скажи, хіба?

Віра намагається стримати сльози і тікає. Анатолій за нею.

Анатолій: Віра! Віра! Куди?!

Гліб лишившись сам дивиться телевізор, заклавши руки за голову, ноги поклав на стіл

Гліб: Ляпота.

Вилазить десь з кущів Борис з подовжувачем.

Гліб: О, з’явився, ти де був?

Борис (випивший): Не тикай мені, срамота! Не ти-тикай

Гліб: А шо ж мені тобі і не тикать, з чого б це?

Борис: Як спиш з моєю жінкою, то і спи, її бог накаже, а ти мені не тикай, ти мене поважай.

Борис вивалюється з кущів.

Гліб: Та за шо ж я тебе уважать буду, я твоїй бабі тикаю? Тикаю? Хоча нє, своїй бабі, це вона твоя була, а тепер моя, а чому Борічка, чому, а? А тому шо ти алкоголік і тряпка.

Борис (шаленіючи): Я? Я? це я алкоголік? До того як ти тут з’явився я і грама не пив, це ти мені налив, ти пам’ятаєш, я на кухні сидів, а ти з спальні в трусах вийшов, свій… цей, там чесав — рука в трусах-, і налив мені, налив!

Гліб: Так мені тебе жаль було, Боря, жаль, ти ж на кухні в куточку плакав.

Борис: Мав право, мав! Я у себе на кухні плакав, бо ти мою дружину зношав! У мене Гліб серце є, і воно у мене болить!

Гліб: Ну положим серце є, а чого ж болить? Щас он дивись який час став, всі розводяться, у кожного нормального мужика є жона і любовниця, а то і ще хтось. Нема більше такого, шо поки смерть не розлучить, то все совєтські люди видумали. Баби зараз самі на шию вішаються, і не такі як твоя, а і по молодше і погарніше.

Борис пищить і лізе битися до Гліба: Ти за Раду мовчи, ти Раду не знаєш, ах ти ж падла ти така, не подобається йому моя Рада.

Заходить Рада Василівна, Борис намагається бити Гліба, той тримає його на відстані, рукою впершись йому в голову, але Борис все махає кулаками в повітрі. В руках у нього подовжувач.

Рада Василівна (втомлено): Борис, припини, Борис шо ти робиш?

Гліб: Колобочок, він не хоче подовжувач віддавати. Я його в кущах знайшов, а він там сидів, і не озивався як ми його кликали. Я йому нічого не зробив, сказав, тільки щоб подовжувач по хорошому віддав.

Борис ледь не плачучи з образи: Не вір йому Рада, Рада він все бреше, Рада він на тебе погано говорив, я сам вийшов, я тобі подовжувач шукав, я сам вийшов….

Рада Василівна: Борис досить! Мало того, шо знов напився, так ще й на Гліба наговорюєш, а ну оддай подовжувач, оддай, твар!

Борис опускається розчавлений на землю, Рада Василівна забирає подовжувач йде включати його.

Борис: Рада, Радочка, радість моя, за шо ж ти мене так. Боже ти де є, ти був, чи і не було тебе (Борис піднімається ледь стоїть на ногах і говорить в небо), ти мене бачиш, я тут, я маленький, може я грязь у тебе під нігтем, але я тебе дуже прошу, забери мене звідси (піднімає руки вгору наче проситься на ручки і так деякий час стоїть).

Гліб (безцеремоно наливаючи горілки): Ну Боря, давай помиримося, все шо було — вже в минулому, я тобі простив, і образи твої простив, і побої, і шо ти про Раду говорив, все простив, давай вип’ємо за примирення, на брунджершафт…

Борис (опускає руки, апатично): О це ти, Боже, іздіваєшся.

Борис загіпнотизований горілкою йде до столу. Там вони з Глібом випивають, Гліб цілує Бориса. Борис істерично витирається і тікає.

Рада Василівна: Шо ще за новина. Де побіг?

Тут раптом яскраве світло фар. Підходить Люба. Рада Василівна стоїть з подовжувачем в руках

Люба: А ми вже з мужем думали, шо всі тут спать полягали така у вас темнота.

Гліб: Темнота друг молодьожи.

Люба: Та яка з тебе афірюги молодьож. В гроб пора, засиділися старички.

Рада Василівна: Люба, в гроб раніше часу не гони.

Люба: Та я шучу.

Рада Василівна: А ви шо всі приїхали?

Люба: Та да, ми з Толіком і Мітя з Настєй.

Рада Василівна: Як Настя?

Люба: Та шо як Настя, ходим за нею гавно підбираєм, вона бачте бєрємєнна. Я була бєрємєнна так ще й корів доїла, а у цієї обмороки, тошнить її, в городі їй пиль, на дачі — їй кислороду багато. Привів Мітька в дом засранку голу і босу, батьки нищі, а сама прости господи секретарка

З дому кричить Мітя

Мітя: Мать вас же слышно!

Люба (до Міті): Баба прийшла і пішла, особенно така як твоя, а мамка вона на всю жизнь

Толік кричить: Любка, а ну успокойся!

Люба (розчулено до Ради Василівни): Ох вони мені і жизнь устроїли. Я пашу, а вона нє. Я руками мила посуду, а Мітьок їй машинку купив, я дванадцять часов мучилась його рожала, думала там і кончусь, а він її в нову клініку, і там уколи роблять такі шо схватки є, а болі — нема. Це ж де справедливість, Рада, де справедливість?

Рада Василівна: Та залиш ти дівчину в спокої, залиш, що тебе вкусило.

Люба (плаче): Жизнь така не справедлива. Все другим, все комусь. А мені миші наплакали. Ніде справедливості нема. Одних все життя Бог наказує, а другим — нічо, за вбивства, за звірства — і нічо, живуть як у бога за пазухою. Он в городі син депутата дєвку побив, ногами її пинав, в живіт лупив, м’ясо от дєвки осталось, саме м’ясо. І шо ж думаєш — нічого йому не буде. А я всю жизнь за просто так страдаю. Де справедливість?

Рада Василівна: Як так, що бив, і ніхто не заступився?

Люба: При людях, в ресторані бив, це в Києві вашому було. Не люблю цей город, не люблю. І ти собі уявляєш?

Рада Василівна: Жах, який. Це до чого вони вже дійшли, слуги наші, сволочі, щоб вони повиздихали. Все розваляли, такі були цехи у нас на роботі, машини будували, а тепер там офіси, і падли у китайців все купують. Раніше як було, я цехом завідувала, так ми запчастини заводу діставали, а тепер торгуєм залізяками, ніхто не хоче нічого свого робить. Думать розучилися.

Люба: Це шоб вільну людину бить посеред білого дня, як у мужика рука на женщину піднялася. І я тобі скажу ніде краще не буває, вони там у своїй Європі за копійку держаться, а ми за свої труси, смутні часи настали.

Рада Василівна: А коли було інакше? Шо ми при царі жили краще? А хто це там у вас п’ятий ходить по подвір’ю.

Люба: Хто? А, це. Це Богдан. Він нам дом достроювати буде. Поживе тут з нами і без нас, знаєш посторожить, а то кидати тут оце все, і огурчик, і картошечку, і кролів, якось весь тиждень — серце жметься.

Рада Василівна: Інтересний мужчина.

Люба: А де це Борис?

Рада Василівна: А тхори його знають. Знов падала напилася і до Гліба ліз битися, на ногах не стоїть, а руками махає. Шоб він уже Богу душу віддав, як так мене мучити.

Люба: Да, не повезло тобі, такий Гліб у тебе мужчина, а тут цей Борис

Рада Василівна: Ну да, а в моєму віці вже розводитися — не комільфо.

Люба: Не чьо?

Рада Василівна: Не з руки.

Люба: Ну да, ну да. А шо там наші інтелігенти приїхали? Дивлюся машина стоїть. У них огород — сплошноє нєдоразумєніє, там піони, там гіоргіни, все в цих колючках розових, круглий год самі цвіти і вишні якісь у них ідіотські, бачила? стовбур бордовий, а сама розовим цвіте, весною як налетіло нам на город того розового — ховайся, гадость така.

Рада Василівна (сходячи на пліткарський шепіт): Та вони ваще з привітом. Сьогодні Гліб, ідіотик, в голові там тільки цвяхи і стояк всьо, більше праотцем нічого не заклалося, ну знаєш ляпнув цьому Анатолію, що він не мужчина, бо у них дітей немає. І кому воно нада, шо нема у них дітей, а він нє, розстроївся, а потім ця дурья башка і ій це повторив. Так вона тут: «на планеті перенаселення» … якщо вже на то пішло, то безплідна вона, шо вже вибілюється, наче ніхто нічого не знає.

Люба: Знаєм ми її безплідність. От шо я думаю — по молодості менше абортів нада було робити і спати з ким попало. Інженери вони, у Анатолія дуже хароша должность, так не сам же ж він її получив. У вас в Києві розумні люди, особєнно інженери, по базарах стоять, у нас же ж чим хуже тим лучше. А він такий вже хороший, шо хоч до рани прикладай. Не сам же він свою должность насношав.

Рада Василівна: Та да, бігає тут німфа, квіти збирає. А у самої рильце мать в пушку.

Люба походжується а потім так питально дивиться на Раду Василівну і збиває їй з носа «пушок».

Заходять мокра вся по вуха Віра, біля неї мокрий Анатолій, несе мокрого Бориса.

Гліб: О скупались? І як водичка?

Віра (труситься): Хороша вода, приємна.

Гліб: А шо ж це ви всі в одежі то плаваєте, шоб не застудитися?

Анатолій: Радо Василівно, Бориса треба зігріти, переодягнути. Він ще запалення легень схопить.

Рада Василівна йдучи в дім: Шо йому запалення легень, як і втопиться по-людські не може? Утопленик чортів, щоб ти мені сказився.

Анатолій, несучи Бориса, йде за Радою Василівною

Гліб: Це ви так чоловіка держите — якшо шо уб’юсь?

Люба: От шо ти Гліб мелеш, шо ти мелеш, йди Вірунь сюди, йди постоїмо.

Віра: Та мені холодно.

Люба: Ну нічо, тепло на вулиці, постоїш зараз же і висохнеш. Як ваші діла, шо нового?

Віра: Та все добре, Люба, все добре. А ви всією сім’єю, вже на літо?

Люба: Та всі приїхали, і живі і ненароджені…

Гліб: Мертвих пропустила

Люба: А мертві завжди з нами. Їх і кликати не треба, мертві всі тут. Просто в городі вони за тобою не поспівають.

Гліб: А шо ж мертві в городі роблять то, а?

Люба: В метро катаються. Любиш ти язиком шопопало нести.

Віра до Гліба: злий у вас язик.

Люба: Це точно. Ми сусіди всі добрі. Всі знаєм, шо як не будеш уважать людей, то і тебе ніхто уважать не буде.

Віра: Правильно, правильно, ви он всіх поважаєте, до всіх така добра, і вас всі в околиці люблять.

Гліб: Ой-йо-йо-й, за те, шо вона тут говорить про всіх, вони її ще й люблять. Ну тоді я нічого в людях не знаю. Люди гниди.

Люба: І шо ти теж гнида?

Гліб: Та я найперша з поміж усіх.

Віра: Люди не всі такі, в людях багато добра. (труситься від холоду)

Люба: Правильно. Зігрілась же ж?

Віра хитає ствердно головою

Гліб: А хоч розкажу які твою люди добрі?

Встає починає пританцьовувати.

Он в Києві син депутата дівчинку в ресторані ногами бив 20 хвилин, а ніхто і не шевельнувся, дівчинка в реанімації, а його і не посадять. В Севастополі один багатій байкершу збив на смерть, так його не посадили і штрафа не взяли, тому шо постановили шо він інвалід. А жило два брата у одної матері в селі під Черкасами. І вона поїхала в монастир, одному хату залишила, а другому землю. Так один брат другому хату спалив, а той його за це в землі закопав живцем. Ну шо? Як вам моя пісня?

Анатолій виходить з дому: Дивитися кримінальчик треба менше.

Віра: Невже таки бив і йому нічого не буде?

Люба: До чого ж докотилися люди.

Виходить Рада Василівна, ставить самогон на стіл, ставить їжу.

Рада Василівна: Любка, а ну поможи мені. (до Анатолія) А ви візьміть накрийтеся.

Анатолій (бере у Ради ковдру і накриває Віру): Та я вже висіх.

Віра притуляється до Анатолія: Тося, ну припустім Гліб нехороша людина, язик у нього чорний, але від цього менше ж зла в світі не стає. Тося, ну навіщо це все?

Анатолій: Не переймайся ти так, в світі все збалансовано, кожен отримує по заслугам.

Віра: А цей хлопчик, що дівчинку бив, він хіба отримає?

Анатолій: Безсумнівно.

Гліб зневажливо хмикає.

Рада Василівна: А ну ставте стільці, розсілися. Давайте гульнем і забудемо ще один важкий день.

Анатолій починає ставити стільці, Гліб продовжує дивитися телевізор. Метушиться і ставлять на стіл їжу Люба і Рада Василівна. Віра труситься і стоїть в ковдрі біля столу.

Заходить вальяжно Толік, підтягуючи штани і в майці.

Толік: Сусіди а шо за потьмки? Шо це єдрін батон у вас тут за паніка?

Гліб: О, Толік, мєсний алкоголік.

Толік: Глєб не вистачає мені хамства тобі одповісти, а так би сказав, як одрізав.

Гліб: Та ти себе недооцінюєш, хамства в тобі на два таких як я.

Толік підходить обважніваючи до Гліба, підставляє туди стільчик і сідає дивитися телевізор разом з Глібом. Обидва закладають руки за голову.

Віра боязко сідає біля них, шморгаючи носом.

Віра: А що там показують?

Толік: По тєлівізору ніколи нічого хорошого не показують, развє ось це про ДДП на дорогах.

Анатолій: ДДП не на дорогах не буває.

Толік: Ну короче про ДДП на дорога, єдрін батон, дивиться інтересно. Як ці долбойоби на дорогучих тачках в зюзю вминаються.

Віра повторює автоматично: В зюзю

Гліб: В такі моменти відчуваєш, шо Бог є, і він справедливий. От є у бабени син, бабена обкрадає пів країни, і взагалі поводить себе вкрай мерзюче, по тєліку бреше як на духу. А потім бабена сину машину купує за… пупєнну. І шоб ви думали, син, бухає шо не в себе, і вмазується десь в степах України в камаз. Камазу нічого, а у бабени — похорони. Справедливо же, а?

Віра: Але якщо вже говорити про Бога, то це не його методи.

Борис виходить хитаючись: Нє, нє це саме його. Але найгірше, це те, що їй, мабуть ще й і все одно — на цій частині Бог гучно сміється. Іноді я думаю, що все не може ставатися на стільки правильно неправильно, тому там — точно сидять найкращі сценаристи. Життя як серіал. От у мене серіал під назвою «Борис», майже як швидка.

Гліб: Ну я тоді як серіал «Гліб» спитаю у серіалу «Борис», як, завершення — летальне?

Борис: Такі закони природи — од останньої серії нікуди не дінешся.

Заходять Мітя і вагітна Настя. Настя відчуває, що вона важлива і всі мають бути з нею привітними. Мітя сумує, завтикує, взагалі складається враження, що тут його нема.

Анатолій виносить Насті крісло-качалку.

Рада Василівна: Ну якраз всі і поїмо.

Настя: а что это вы при свечах и телевизоре? романтическая обстановка?

Рада Василівна: Так, а ну вимкнули тєлєвізор, хай людям буде світло, а то сидимо як кроти чи банда якась.

Люба: Мальчики всьо, заманали.

Толік: Баба не виражайся.

Анатолій: Дмитро як ваш робота?

Мітя апатично: Сейчас стало опять туговато, кризис все не проходит, но я работаю не покладая рук, все в семью.

Віра: Ну це правильно.

Мітя помічаючи Віру проникається цікавістю, в ньому щось оживає.

Настя: Я его вообще почти не вижу, конечно, своя квартира это хорошо, но мы же с мальчиком хотим и капельку внимания.

Мітя автоматично цілує Настю в лоба, а дивиться на Віру.

Віра стривожено: А уже відомо, що хлопчик?

Настя: Нам на узи почти сразу же и сказали.

Рада Василівна: Зараз все можна, і стать сказати і якщо він хворенький чи що, щоб прибрати його.

Віра смутнішає.

Мітя: Но ребенок это дорого — не каждый теперь может себе это позволить. Нужна квартира, машина, очень качественный роддом. А то сей час можна так у нас родить, что все инвалидами остануться. На все-все нужно деньги. Нужно трудится, не покладая рук, трудится, трудится и тогда…

Гліб: Шо небо в алмазах буде? Ну ти мені пацан скажи, ти шо щасливий од такой жизні?

Толік: Так Глєбушка, а ну не збивай нам пацана. Ми он домік одгрохаєм, і малому буде де грати, а потім ще один купим участочок, Рада Василівна а ти скажи, отой кусочок біля тебе ж не занятий? А в лісі ми дєтську площадку построєм. Качєлі і турнік якийся. І я хочу домік на сосні построїть — там наш малий буде грацця.

Настя: Не нада никаких домиков на сосне, еще чего упадет и разобьется. Дядь Толя я его вам не дам.

Анатолій (захоплений як комсомолець): А я завжди хотів щоб ціле місто між соснами набудувати, і дороги підвісні. Високо так високо, і ти там лазиш-лазиш, як дощ — то не в дім, а на дерево. Толік, ми з вами тьоски, давайте разом будувати. Я спроектую. Я ж інженер, думаю у мене вийде. А там і ви, Настя, побачите який у нас безпечний будиночок і дозволите нам з вашим хлопчиком там гратися.

Віра схлипує.

Анатолій: Вір, ну чого ти?

Віра: «З вашим хлопчиком гратися». Дозволите йому, ви ж не забороните йому, ви ж добра Настя?

Настя: На дерево я его не пущу.

Віра (понуро): Ну хоча б десь біля…

Митя: Ну конечно мы заприщать, Вер, не будем, вам можна, мы же вам доверяем, правда Настен (улыбается и сжимает сильно руку Насти).

Настя (сьеживаясь): Правда

Гліб: Та шо ви ділите пацана? Любов Батьківна, ти краще скажи кого це ти з собою привезла?

Віра: А що тут ще хтось є?

Рада Василівна: От тільки світла нема. Гліб!

Гліб (дивиться в телевізор): І не проси женщина.

Толік: Ми живими не дамося, викуси фашист гранату.

Рада Василівна: Борис!

Борис (підстрибуючи): Що я? що я? я подовжувач приніс, я його приніс, а він себе фамільярно поводить, Рада він же чорноробочий, Рада я людина розумової праці!

Рада Василівна: Ти алкоголік.

Борис: Протестую! Я протестую, Анатолій бачите як вона зі мною, бачите, а ви казали не треба, не треба, все вирішиться. Нічого тут вже не вирішиться! (підстрибує).

Рада Василвіна: Сядь.

Борис ніяковіючи сідає.

Гліб: Так кого це ви привезли, а за стіл не покликали, а Любов Батьківна, ги-ги?

Толік: А от і він.

Всі розвертаються. Стоїть Богдан з подовжувачем в руках і вмикає туди провід. Загоряється світло.

Анатолій: Ефектно!

Толік: Трюкач, майстер на всі руки. Що не попросиш все зробить. Да так якісно. Все зробить, шо не попросиш.

Люба: Це наш Богдан.

ЗТМ

2. Два міліціонери стоять перед озером. Біля берега труп лежить головою вниз

Перший мєнт: Секотно так. Жара як у Африці.

Другий мєнт: Тпу ти в Африці був, ти знаєш?

Перший мєнт: Тєлєвізор дивився.

Другий мєнт: І шо твій тєлєвізор, градуси передає?

Перший мєнт: Не передає, но там жара така як оце у нас.

Другий мєнт: Та шо ти мелеш, хуй тобі в руку, там жара така як у нас, там значить папуаси голі бігають, і жирафи пітніють, а ми з тобою тут при параді стоїмо, хіба шо без галстуків. І яка це така жара як у нас?

Перший мєнт: А така. Раз газети з Києва виписуєш, то ти краще розбираєшся яку погоду по тєліку показують?

Другий мєнт: От шо ти вообше мелиш? Раз на то пішло, то це вираженіє таке, жара як у Африці, бєстолоч ти. Його древні придумали, вони то точно знали, де жарко, а де нє. Без віз ходили, годами, зато без віз.

Перший мєнт: З візами, чи без, але це не міняє діла.

Другий мєнт: Якого діла?

Перший: Яким ми з тобою не хочемо займатися

Другий: А, ти про Валлєру.

Перший: Я ж просив не називай ти його так. У мене тесть Валерій Михайлович.

Другий: Ну панімаєш, якщо Васілій — це наче він дурний чи селюк якийся. А Валлєра — це він типу припизжений. А як ти ще охарактеризуєш труп, шо ніяк не хоче бути мирно впокоєним в брудних водах цього райського водоймища?

Перший: Ти мене інода лякаєш. Я іноді думаю, шо ти в міліції шпіон якоїсь умної організації, масонів там.

Другий: Може і масонів, але не залежно від цього Валлєру треба змусити втонути.

Перший: А ти ж собі представ скільки роботи, опізнай його, а у нього вже і рожа згнила, а отпічатки пальців соми падальщики з’їли.

Другий: От дєрєвєнщна, де ти бачив сомів-падальщиків?

Перший: Я не бачив, вони хитрі тварі.

Другий: Городиш абрукадабру

Перший: Можливо, але шо ми робитимемо?

Другий: Будем думати.

Міліціонери схрещують руки на грудях, однією підпирають підборіддя і думають.

Перший: А може ми його комусь підкинемо? Наприклад, занесемо дяді Саші на участок.

Другий: Нє, у дяді Саші на участку води нема. Зразу поймуть шо це ми підкинули.

Перший: Ну давай тому у кого є. взагалі давай в чуже озеро.

Другий: Ти собі це уявляєш? Найближче озеро в 50-ти кілометрах звідси. Це ми з тобою з трупом в машині їздити будемо, так шолі?

Перший: ахулі?

Другий: Давай для початку, його втопимо так фундаментально.

Перший: Це як?

Другий: Прив’яжемо каміння до ніг і голови — і він вічно покоїтиметься на дні.

Перший: А як думаєш, може ми неправильно робим?

Другий: Ну а ти хочеш собі зараз геморою на свій зад?

Перший: Не дуже. Але я іноді думаю, що все могло бути по другому. Думаю, що життя це зовсім не те, що тобі здавалося.

Другий: Ти переставай думать, до добра це ніколи не приводить.

Перший: І хто йому каміння прив’яже?

Другий: Ти або я.

Перший: Так ти чи я? бо я ось наприклад не хочу, а ти?

Другий: Давай камінь, ножиці папір?

Беруть скидують камінь ножиці папір, раз виграє другий, потім перший, потім ще раз другий.

Перший: А давай до п’яти?

Дургий: Слухай, ну не в теніс же граєм. Йди діставай його, а я камінь принесу.

Перший дістає труп, Другий виходить за камінням. Перший сидить, сидить, Другий все ніяк не приходить. Перший знуджується. Потім бере всадовлює труп, підпирає його палкою.

Перший: Ну що, друзяко, не фортануло тобі. Ну нічого, це життя. І я тобі скажу, що деякі просто би з задоволенням помінялися з тобою місцями. Деякі, але не я чувак. У мене все на мазі. Дівчатка, штрафи, взятки, попойки, залякування. Все у мене гуд. А знаєш шо не гуд, чувак? Ти не гуд, пац, ти от скажи чого ти добиваєшся? Чого ти добиваєшся? Хочеш шоб я мстився за тебе? Переслідував його дітей, відгриз йому вухо? Душа твоя не може впокоїтись, да? Хочеш щоб саме я за тебе помстився, да? Я популярний месник, знаєш про це?

(Паралельно мєнт, вже закурив і всунув сигарету підкурену в рот трупа, одягнув йому на голову якихось водоростей. Сидять так курять двоє).

Перший: Знаєш що я тобі скажу? Не знаєш? Ну звісно звідки ж ти можеш знати, я ж не сказав. Так ось знаєш? Знов, блін, знов ці мовні капкани. Якби ти знав як важко донести свою думку, так важко, кочеврижки смажені, важче ніж сказати діеталамід д-лізергованої кислоти. Тому ми в участкі ніколи не кажем діеталімід і так далі, раз вже сказав, на сьогодні подвигів досить, ми кажем тільки ЛСД. Правда у нас по селам тут тільки дичку сушать, вінт варять і самогон п’ють, але про ЛСД ми чули, розумієш про що я? Там в Києві все є — мєчта для міліціонера, і кокаїн, і гашиш, а в аптеках — фармацевтичний рай, хіміки на уроках хімії синтезують чистий героїн і з школьниками толкають його директрисі і школьникам сусідньої школи. Нє, друг, не розумієш шо я тут кажу? Баби от тож понять не можуть, шо я од них хочу, а по мойму очевидно.

Приходить другий, тягне каміння.

Другий: І так всю жизнь. Тягнеш його тягнеш, а потім ним же тебе і привалить.

Перший встає: Він хоче шоб я за нього мстив.

Другий: Ну це будь ласка, он там білочки лисички в лісочку — піди кому-небудь з них помстися.

Перший: Нє, ти не розумієш, він сказав, шо його убили.

Другий: Так це ж очевидно, він же ж не сам наніс собі ножеві поранення, а після пішов скупнутися. То ясєн-красєн, шо вбили.

Перший: А я стою на сторожі справедливості і порядку

Другий: А я думав, ти стоїш на сторожі інтересів великого бізнесу, капіталу і районної адміністрації.

Перший: Ну не без того…

Другий: Давай в’язати, я з машини трос приніс.

Беруть в’яжуть трос на камінь потім на труп.

Перший: А все таки не по хорошому це.

Другий: А по хорошому нинчі не живуть. Пора нашому другу залишити цей жорстокий і несправедливий світ.

Скидають труп у воду.

Перший: І шо він там так і буде лежати?

Другий: Будемо сподіватися.

Перший: А шо з ним буде через років двісті?

Другий: Дурак ти чавунний, ми в наступному році всі помрем. І нічо не буде.

Перший: А чого це ми помрем?

Другий: А чого б і ні? (сміється)

Перший теж сміється.

Уходять.

3.

Дача Анатолія і Віри. Звідусіль в хаотичному порядку стирчать квіти. Анатолій ставить забор. Йому допомагає Богдан. Віра готує їжу.

Анатолій: Дякую Богдан, шо допомагаєш.

Віра: Та шо ж дякую. Ми тобі пива привезли з Києва і грошей дамо, а то я дивлюся ти все працюєш у Толіка з Любою, і нікуди з цих дач не виходиш. Ти вже тут скільки, а все тільки тут, Любка тобі хоч платить?

Богдан стоїть потупившись, на Віру дивиться ніяково.

Анатолій: Не чіпляйся до людини. Звісно платить, а чого би він тут їм дім будував?

Віра наливає два кехлі пива. Анатолій сідає випити. Богдан йде далі ставити забор.

Віра: Щось тут не те. Все він мовчить, говорить мало. Тося боюся я за нього. Хоча Толік і Люба люди не злі.

Анатолій: Де ти бачила, що вони люди не злі? Упиваються як свині кожні вихідні. А він людина добра, на Бориса схожий, все терпить.

Віра: А Борю як шкода. Доконають вони ж його.

Анатолій: То не наша справа. Звісно шкода, але шо вже тут, так вже склалося.

Віра: Борис добрий такий, душа у нього ніжна.

Анатолій: Зараз з душею сильно не проживеш.

Заходить Настя

Настя: А я к вам. А можна?

Анатолій радіючи: Та ну звісно, сідайте, сідайте з нами.

Віра: Пива?

Віра наливає Насті пива.

Анатолій намагається пиво забрати: та ну ти що, що ти, якого пива…

Настя: А чего, я бы не отказалась. Тетка Люба меня до белого коления достала, страшная женщина слова ей не скажи.

Анатолій: А вам можна?

Настя: Пиво? Да, конечно… я и закурю, если вы не против — нервы ни к черту. Знаете как бывает?.. (запинается, закуривает тонкие сигареты) трудно словом бывает. Одмучаться бы, а там уже все же полегче будет. Дом есть, жить есть где, живем без этих кровососов, вчера только с тракторов послазили, а сегодня уже городские жители. Я так и хотела, знаете хотела, план у меня был такой — родить до 25. Ну и вот, захотела — сделала.

Анатолій: Ну а може б, може б ви не курили?

Віра: Чого ти до дитини пристав, хоче — хай куре.

Анатолій: Так діти ж будуть зелені

Настя сміється: Нет зеленными не будут, даже даунами уже не будут, все там хорошо, мы с Митей тщательно все проверяли, больные дети — хуже смерти, даже рак пройдет, а вот это больное оно же навсегда.

Анатолій: Так воно ж все одно живе і твоє, батьки його люблять.

Настя: по ходу должны. Но вот как было у нациков? Там больных и нездоровых вообще кастрировали. Люди должны быть здоровыми. (замислюється на секунду). И красивыми.

Віра: Я не проти здорових. Але всі здорові люди у нас п’ють. І нездорові теж, тому яка різниця?

Настя: По-мойму мир здоровых и красивых людей, как в Голивуде, это хорошо. И чтобы они еще были и интересные. А то вот бывает сидишь — а везде скука.

Анатолій: Ну вже скоро у вас буде свій Діснейленд. Діти — це так весело і смішно. Ви така молодець. Я ось цього не розумію, не розумію цих жінко, які не народжують, а потім хочуть народити — а вже все, а вже вік не той, розумієте. Жінка, яка робить кар’єру, в 30 — глибоко нещасний суб’єкт. Я вам навіть так скажу ви герой.

Віра тихо: Да, Настінька ви молодець. І ви з Мітєй така хороша пара.

Настя: Я вот одного побиваюсь. А вдруг с ребенком тоже скука будет. Он ведь это я, а меня нужно развлекать, а его? То есть, что если он мне надоест? Или если Митяй мне будет изменять — убила бы сына, ну или побила бы. Он ведь и Митяй немножко тоже.

Анатолій: Що ви, що ви таке думать, навіть не кажіть у голос більше нікому окрім нас. Ми то розуміємо, вас то можна і зрозуміти. Мабуть. Я так думаю. А щоб ви такого не думали, якщо вже у чоловіка діти — він від жінки вже не піде… або якщо і піде, то не з кінцями….

Віра: а з аліментами… шо за тема?!

Настя: И то правда. Вот Богдан наш почему у вас все время ошивается? А, Богдан, что ты то у Рады на огороде, то с Глебом что-то делаешь, что ты всем соседям помогаешь?

Віра: Настя, що ви, він нам не допомагає, ми його піднаняли. Ви йому своє платити, а ми так як і ви, але самі. Ви так не кажіть, Богдан в вільний час підпрацьовує.

Настя: А что же он не поубирал за меня? Тетка Люба орала ж это на меня из-за чего? Что я не убираю. А как я в моем положении убирать буду, да еще сапать ей чего-то надо. А как я? а она то и знаешь кричит, «як я була, то коров доїла». Дак кто ж тебе лекарь, раз ты тогда жила, а я теперь. У нас экология, я вон 5 метров пройдусь — и тяжело мне. А ты не убрал за меня. Подставил, значит, самолично.

Анатолій: Ну так він поприбирає…

Настя лягаючи на стіл і дуючись як дитина: А нервные клетки не восстановятся…

Анатолій: Вам переживати і правда не можна.

Віра: І то правда не переживайте ж, за вас он Анатолій попереживає.

Настя: А чего это вы. Вон наш Богдан за вас забор ставит, а я и слова не говорю, разве что полслова, что он не поубирал. А забор так пусть.

Віра: І Анатолій «пусть»! пусть за інших жінок переживає, пусть, мені то що?

(сідає на стільчик ображена)

Анатолій: Віра ти чого це, у нас же ж люди.

Віра: Набридло. Я знаю, що винна перед тобою, я знаю, я це знаю. Моя вина, моя вина, моя величезна провина….

Настя: вы меня за эту сцену ненавидеть будете. А я не хочу чтобы меня ненавидели. Хочу, чтобы только любили, но что-то не выходит… а давайте я глаза закрою и посчитаю до десяти. А корда открою, то все уже будет хорошо, ок?

Віра і Анатолій не вірять своїм очам. Настя закриває очі долонями, починає мотиляти ногами як дитина і рахує посміюючись до десяти.

Настя:Один — в поле не воен.

Два — голова

Три — больше чем два

Четыре — меня любят во всем мире

Анатолій намагається обійняти Віру, але та виривається з його обійм і йде в ліс. Анатолій йде за нею. Богдан дивиться їм у слід, бачить як біжить наче ванька-встанька Борис з дач. Борис забігає прямо на подвір’я і все ніяк не може сказати, але дуже схвильований, він хапає повітря ротом, бігає туди-сюди, він чимось обурений. Богдан всаджує його за стіл з Настею, яка далі рахує і дає своє пиво. Борис бере і все випиває залпом.

Настя:Пять — хватит уже считать

Шесть — франков у меня есть

Семь — блюд на столе короля

Восем — это еще не я

Девять — число королевст

Десять — кто-то здесь тебя сьест

Борис допиває келих пива.

Настя відкриваючи очі: Ого, как все радикально.

Богдан сідає поруч.

Настя: Святой и маршрутка. Что вы мне мальчики интересного расскажите? Мне между прочим, скучно…

Борис: Зовсім, вони зовсім мене з світу хочуть зжити! Вони мене вб’ють, доконають. Я боюся там їсти, Настя, я боюся там їсти, вона мене труїть миш’яком я це знаю. Я давно вже сам їм по-трошку з миш’яком, шоб вони мене не отруїли. Я це знаю. (Борис встає і кричить в бік дому Ради Василівни) Це не новина!

Настя: А что случилось?

Борис: Вони хочуть моєї смерті. А вона так близько. Вона біля мене ходить, а не забирає. Як ви думаєте, чого ж вона мене не забирає? Ну що я жив? І нічого і не жив. Я все життя боявся. І зараз боюся. Він так і сказав, шо я боягуз.

Настя: Кого вы боитесь? Борис, давайте конкретней.

Борис: Я боюся чупакабри.

Настя прискає сміхом: Кого?

Борис: Нічого смішного, це лиса лисиця з довгими ногами і іклами. Я дивився це по їхньому тєліку, в їхньому кримінальнику — на свої очі бачив, на весь екран падлюка. В наших лісах завелася лиса лисиця, яка п’є людську кров! Ііііііі.

Настя: Что такое?

Борис: А може вона тут сидить десь і слухає нас?

Борис підстрибує починає ходити взад вперед: Треба терміново, терміново вжити заходів.

Заходить Віра і Анатолій.

Настя: Вера, он вас послушает, скажите ему что нет тут никакой чупакабры.

Анатолій: Та звісно що немає. Чупакабра — це мексиканський упир. Тобто за легендами. А взагалі то така тварина, яка п’є кров живих створінь, але живе вона на іншому континенті.

Заходять Гліб і Мітя

Борис: Чупакабру знайшли в наших лісах. Вона з’їла дівчинку. Лиса лисиця.

Гліб: ага, з’їла дівчинку, а потім прихопила її гаманець. Такі чупакабри у нас з народження водяться.

Борис: ви бачите, бачите. Вони мене піднімають на сміх, вони хочуть аби я втратив пильність і мене з’їли!

Гліб: Анатолій пробач, ми тут з Мітьком його вже дві години намагаємося виловити, він у нас невротик і алкоголік, на нього погано влія телевізор.

Борис: Я не алкоголік!

Мітя: И наш Богдан у вас….

Настя зі злостю: И я…

Мітя (ніяковіючи): И ты….А вы Вера что такая грустная. Вам так грустить не идет. Улыбнитесь, пожалуйста, у нас вон есть целая чупакабра.

Віра посміхаючись але сумно: що ви так Бориса, а раптом вона є?

Мітя: Ну вот теперь порядок, теперь улыбочка и птичка.

Борис (на своїй хвилі): боже нас вже ніщо не врятує.

Гліб: Борь, ти ж розумієш, що від чупакабри можна грошима відкупитися.

Борис: не смішно, не смішно!

Гліб: От чужа людина, не так нас давно знає, соромно перед нею себе так поводить. Шо ти тут Богадн п’єш один?

Борис: Нас треба рятувати, дуже треба прям від нас самих в цьому самому лісі.

Віра: Борисе, ви ж боїтеся лісу.

Борис: боюсь, але коли треба рятувати жінок і дітей — не боюсь! Я герой! Слава Україні!

Борис вибігає з подвір’я, біжить в ліс.

Гліб: Ну якби його не було, то його треба було би придумать. Я побіг рятувати чупакабру від Богдана. Міть йдеш?

Мітя: Нет, ты навреное без меня.

Гліб дивиться на Віру, на Настю: А, ну ясно.

Настя устало: А хотите я посчитаю до десяти а вас тут всех не будет?

Гліб: Анатолій ти тільки дивись Толік тебе кликав, він там будиночок в лісі на дереві будує. Сказав, шоб ти Богдана взяв. А як не підеш, то шоб Богдан сам йшов. Йди Богдан, йди, бо буде на тебе Толік кричати.

Гліб уходить.

Настя встає: Митяй идем, я считать начинаю вот-вот с минуты на минуту. Еще секунда и будет один.

Митя: А не пошла бы ты, малыш, сама. Я хочу пройтись подумать.

Настя: Ну милый…

Митя: Настя иди домой, я тебя догоню.

Настя: Неа

Митя: Ну что ты будешь делать, что будешь делать?

Настя бере Мітю під руку, Мітя дивиться на Віру.

Мітя: И поделать то нечего. Что я могу? Даже не знаю, что я могу, я даже не догадываюсь на что же я способен, и как же догадаться? Пройтись бы в лесу, одному бы пройтись бы?

Віра дивиться на нього, і Анатолій руку протягує.

Мітя наче прокидаючись бере за руку Анатолія, стискає її: Ну до свиданья. До свиданья вам….

Настя: Рас, два…

Мітя: А мы пойдем.

Настя рахує і вони уходять.

Мітя кидає на останок: А ты Богдан понял, что сказали, иди отцу помоги, а то будет как прошлый раз.

Настя: Шесть, семь, восемь…

Богдан теж йде, але його зупиняє Віра.

Віра: Богдан, а що було минулого разу?

Богдан дивиться на неї, і нічого не сказавши, виходить.

Віра: Який сумбур. від людей самий сумбур. Як ти думаєш, може вони його б’ють? Він такий хороший чоловік Богдан, а вони ж точно його б’ють.

Анатолій: Не думаю, щоб вони його били.

В кущах щось шелестить.

Віра (налякано): Що це там?

Анатолій (на автоматі): Мабуть, чупакабра.

Віра обурена вдаряє його і уходить, Анатолій за нею.

3. Люба і Толік на дачі.

Стоять біля покладеної стіни.

Люба: Руки йому нада пообламувать. Ти диви шо наложив. Ну хто так кладе, хто? І ми йому ще дєньги за то маємо платити?

Толік: Та успокойся ти.

Люба: Шо успокойся, шо успокойся? Він он всю неділю Раді помагав клітки з кролями ставити, це шо у Радки мужика нема? Так цілих же ж два, потаскуха а не баба, в могилу пора, а вона все амури крутить. А полоумній Вєрочці забор помага ставить, і вона ще до мене йде така улибчіва, питається скіки ж то бо ми йому платим, шоб часом не дать йому менше. Ти собі представ ні паспорта, ні документів, ні дєнєг нічого у чоловіка нема, і вони оце всі з ним носяться. Спасибі тобі Люба, який хороший у вас Богдан.

Толік: Та ну успокойся же ж ти. Ну чого, хай людям помагає.

Люба: І Рада і Вірка — хай самі работають. І вообще, раз у нього документів нема, то значить і не людина він, нема його, а може він рецидивіст. Проп’є все шо ми йому платим і поріже нас поночі та й піде собі і поминай як знали і як спитають хто врізав? Хто-хто? Богдан. Який Богдан. А такий Богдан — без роду, без племені, без прописки і паспорта.

Толік: Цить, вража баба, бо он ідуть, Богдан з Анатолієм. Домік підем строїть для малявочки.

Люба: Робить тобі нічого, як оту халабуду строїть…

Толік: В мої діла женщина не мішайся. Я з тобою і так всігда заодно, хоч і не права ти баба, а в моє — не лізь.

Люба: А то шо?

Толік: Вдушу тебе падлу.

Заходить Анатолій і Богдан.

Анатолій: Доброго дня сусіди. А ось і ми. Готові до побудови Шервудського лісу.

Люба: Ну щас уже і підете. Дурна задачка, та єслі вам так всім приспічило, мужик — є мужик.

Толік: Правильно мужик є мужик і нічого тут тобі мішаться.

Люба: Я тільки у Богдана дєньги візьму. Ви же Анатолій йому шось давали? Давай Богдан гроші я їх покладу у сейф.

Толік: А це ще що за фокуси? Який сейф?

Люба: У надьожне місце, шоб не пропив. Ми з тобою про шо Толь говорили? Анатолію, ви не повірите, закладає кожен вечір. Я ж переживаю, шоб йому шось осталось, працює і все тут же спускає. А так буде йому надьожно, все в цілості і сохранності.

Богдан стоїть дивиться на Любу. Ніякове мовчання.

Толік відвернувшись від нього стоїть і з-за плеча говорить винувато.

Толік: Ну шо ти Богдан, давай, Любка тобі добра хоче.

Анатолій: Так як же це так, це ж його?

Люба: Його і залишиться. Я про його ж і думаю, шоб не пропив. Ви шо Анатолію за п’янство? п’янству — бой.

Анатолій винувато: Ну Богдане, раз ти п’єш, то краще тоді віддай.

Богдан засовує руки в кишені і звідти дістає пожмакані гроші на обох долонях, так і передає Любі і все дивиться на неї. Люба згрібає папірці, в очі Богдану не дивиться, розвертається до нього спиною перераховує і кладе собі в кишеню.

Люба: Тут у тебе триста п’ятдесят гривень. Піду їх у сейф положу. А ви ідіть строїть, ідіть. Те ж мені діти.

Толік підштовхує Богдана.

Толік: Ідьом. Ідьом вже.

Уходять.

4. Анатолій, Толік і Богдан проламуються в хащі.

Анатолій: Далеко від дороги не треба заходить.

Толік: Ну дик, шоб женщіни не мішались. А то малому по любому покоя не буде. Вони ж бачиш які. Все їм контроліровать, все шоб на глазах у них, і ніякой свободи. Я ж, тьоска, був колись свободний чоловік. Собак оцими руками душив. Якось на мене з хати бульдог вискочив. Стали тримать усяку погань, не нашинське воно, швидке зараза і рожа принеприятнійша. То він на мене як стрибне, я його морду в дві руки і розвів ось так (показує) як ножиці — і скрутив падлі шию. Я цими руками ого-го-го!

Анатолій розчаровано дивиться на свої. Богдан поглядує боязко собі в руку і відразу ховає за спину.

Толік (підстрибуючи до Богдана): А ти шо Богдан за спиною ніж держиш?

Богдан налякано відступає.

Толік: Да шучу. Нема в тебе ножа, нема.

Анатолій: Ну і жарти у вас. Ось це дерево. Тут давайте.

Стоїть величезне дерево іва, все в заростях і гілляках, крона масивна його спадає вниз, закриваючи собою весь світ.

Толік: А хороше деревце. Я би і сам в такому пожив би.

Анатолій: Я коли був маленьким мені тато збудував будиночок на дереві. Ні в кого не було з пацанів, а у мене була своя жилплоща. Я там все літо проводив і часу здавалося що так багато, наче його і не кінчиться ніколи. Ось так і буде пливти день у день і ніколи не закінчиться.

Толік: Да мужик, відчуття таке, шо нас обікрали.

Богдан відійшов і приніс дощок.

Толік: Молодчина Богдан. Іноді такий хороший буваєш. А як строїть будемо?

Анатолій: В самій кроні. Іва старезна, як дуб потужна.

Толік: А ну лізьте хто-небудь вгору.

Анатолій залазить і зникає в іві тільки голос його чутно.

Анатолій: Я так все думав, як виріс, а воно ж як: виріс — назад не вростеш, робота, університет, розпад Совка, дружина, знов робота. Назад же його не здаси, не скажеш же: дякую вам велике забирайте ваші радості дорослого життя, а мені поверніть назад будиночок на дереві і суворого і доброго тата.

Толік: Да мужик так не скажеш, це точно.

Анатолій: Але я думав, шо у мене теж коли-небудь свій малий буде і ми з ним на дереві всі літа будем жити.

Толік: А шо ти там робиш, окрім як говориш?

Анатолій: Стою і дивлюся вдаль.

Толік: А ну подвинься і я хочу вдаль.

Толік зникає в іві. Богдан стоїть під нею дивиться вгору.

Толік: А мені жалко свого пацана. Я його ростив, важко було то на ринку торгував, то з армянами халтурив, різноробочий і грузчик і менеджер, я й на почті колись працював, і в рекеті якомусь несуразному був, а на малого подивлюся, конячку дерев’яну йому принесу, машинку. Я сам всіма його машинками грався. А малий виріс і та сама печаль у нього в очах шо і у мене. Він не говорить, але я то знаю шо з ним. І тепер я думаю, це шо ж получається я його на таку жизнь родив? (ніяково) Получається шо я.

Анатолій: Таке враження, що двері в щастя з кожним роком все вужчають… Богдан, а чого ти там стоїш, лізь до нас.

Богдан залазить на Іву.

Три мужика сидять на гілляці і не видно їх.

Толік: А шо як трісне гілка?

Анатолій: Попадаємо.

Толік: Ай як не хочеться. Я ж потім кісток не зберу.

Анатолій: Ну нічого. Зате ми обрали місце для будиночку. Тепер можна і будувати. Давай Богдан лізь за дошками та інструментами.

Толік: Стій. Хтось іде.

На галявину вибігає Борис, подертий, наляканий, його прямо аж ламає, а все тому що ввижається йому чупакабра.

Борис нервово витирає об себе руки: Ой, йой. Ой-йой, а шо ж робить? А куди ж бігти? А тепер чупакабра точно прийде, вона прийде і вип’є всю мою кров. Ой-йой. Шо ж робить?

Борис крутиться навколо себе, наче боїться що його оточать: Ти до мене не підходь, а ну не підходь до мене, шоб ти знала у мене є ножик (дістає руками тремтячими маленького ножа в комплекті з відкривачкою, ножицями і штопором, все відкривається з зусиллями) — і ще у мене є ножиці, ножиці є — я озброєний до зубів, я опасний тип! Я би до себе не підходив. І штопор є. ну є же ж штопор. (починає терти руками очі) — ну чого ж нам з тобою ворогувати, чого ж нам не випити? Я вже стільки випив, шо зайвим вже не буде нічого.

Крутиться навколо: нікого.

Борис: Ох, клята чупакабра як же ж ти знайшла мене? Я знаєш я своє життя не ціню. Я шоб ти знала кожного дня миш’як п’ю, але як собаку загризти, я себе не дам. Чуєш?!

Раптом розвертається до іви. У Бориса починаються галюцинації.

Борис: Так он ти яка, лиса, вся лиса. А які ікла?

На іві Толік сміється. Чути як Анатолій каже:

Анатолій: Давайте йому скажемо.

Толік: Та, ти шо такий аніктод розвалять. Сиди мовчи.

Борис: Так ти говориш? Я завжди знав, шо ти не просто, шо ти як людина. Я мовчу. Мовчу, все шо скажеш. (сідає).

Голос Толіка з іви: Лягай на коліна буду тебе їсти.

Борис: О, змилуйся всесильна чупакабра, змилуйся (тримаючи ножика, починає істерично ризкати по кишеням, дістає якісь гроші, викладає їх перед деревом). Візьми собі гроші вельмишановна чупакабра, багато в мене нема, я людина п’юща, ти п’єш кров, я п’ю водку, ти маєш мене зрозуміти. Візьми і не їж мене, о велика чупакабра.

Толік, Анатолій і Богдан прискають зо сміху. На галявину виходить Гліб, бачить як

Борис лежить перед деревом з грошима і повторює: «Не їж мене, о велика чупакабра».

Гліб: А це шо таке? Шо це ти, Боря витворяєш?

Борис з колін: Тихо будь, тихо. Чупакабара нас поїсть, але я розумний, я ж і розумний, бачиш я пропоную їй гроші. До речі може в тебе є, трішки грошей. Дамо чупакабрі — за двох, може вона змилостивиться.

На іві хлопці знов сприскують сміхом.

Гліб підходить до іви.

Гліб: От чупакабри познаходилися, ану злазьте, я вам зараз все повідбиваю. Його і так вспокоїть ніззя, а тепер і подавна (!) я з вас обох Толяни душу повитрушую. А ти Богдан, а? Совість де?

Гліб розвертається до Бориса.

Гліб: Ну всьо Боря, не паяснічай, будь мужиком, нема тут ніякої чупакабри і грошей вона не бере.

Борис підіймає очі на Гліба: І-і-і-і-і! Ти мене живим не візьмеш!

Борис кидається на Гліба пиряє його маленьким швейцарським ножичком, чи ножицями, не глибоко, але сильно і в живіт. Пирнувши Борис тікає.

Гліб скручується і з боку у нього проступає і розростається обгризена по краям пляма крові.

Богдан зіструбує першим і підбігає до Гліба. За ним Толік і Анатолій. Толік досі сміється, він ще не зрозумів що сталося.

Богдан намагається взяти на руки Гліба.

Гліб: Бодь облиш, лиш, це ж царапина. Я дойду. Дойду я.

Богдан таки бере Гліба на руки і повільно несе.

Анатолій: Це у нього вже галюцинації, натуральна річ, що його глючило.

Толік досміюючись: Так єтіть же ж не мудрино — він же ж миш’як п’є. А це іздавана відомий галюциноген.

Гліб: Ти шо хімік, Толік? Ти местний алкоголік, но не хімік, миш’яком мишей труять і людей в особо старинних случаях.

Анатолій: Толік, боюсь шо галюцинації і миш’як не мають нічого спільного. До того ж ми не знаємо чи він взапраду приймав миш’як чи….

Гліб: Пацани… пацани, а несіть мене додому якось швидше чи шо….

Всі уходять.

ЗТМ.

5. Будинок Ради Василівни.

Рада робила консервацію, а тепер промиває рану Гліба. Поряд стоять Богдан і Анатолій. Богдан носить спирт, бинти, Рада промиває, а потім бинтує.

Рада: І що тепер буде?

Гліб випиває водки.

Рада: Я тебе питаю?

Гліб: А шо я можу тобі сказать. Я шо Бог по твойму?

Рада: В больницю нада їхати, тут же.

Анатолій: Смію зазначить що я на машині і можу дуже швидко тебе Гліб транспортувати, ось тільки Вірі скажу.

Анатолій виходить.

Гліб: Та яка к чорту швидка — це подряпина.

Рада: Уб’ю гада, як виповзе. Я то думаю шо з ним шось не так, прибіг весь такий збуджений, кричить «Убив, я чупакабру убив, тепер Радунь будемо жити як люди, без стида». От же ж ірод мілкий.

Гліб: Рада та у нього галюцинації, він не хотів.

Рада: Не хотів, не хотів, все він хотів, гнида підзаборна. Корми його, одягай, а він он як. Уб’ю. Шо там сталося, як він на тебе напав?

Гліб: Та і не нападав то сильно. Бігав я за ним по всьому лісі, ти ж знаєш як він лісу боїться. Догнав його, а він лежить перед деревом і каже «Візьми, вельмишановна чупакабра, мої гроші і не їж мене». Ну аніктод (всміхається) ….

Консервація Ради Василівни кипить, все булькає, тривожиться без хазяйки.

Рада Василівна: Боже, я з вами і з вашой чупакаброй з розуму зійду. Богдан а ти не стій, бачиш шо банки виварюю, подіставай їх к єйной фєні.

Богдан починає діставати банки і сам по тихеньку закривати консервацію.

Гліб: Ну колобок не злися.

Рада Василівна: А шо це ти з Борисом подружився, чи шо?

Гліб: Та хороший він Рада, він мені як дитя став, ну сказився трошки — це ж таке, буває.

Рада Василівна б’є Гліба рушником по плечам: Тьфу на тебе! Яке він тобі дитя? Він упир і убивця.

Гліб (здивовано): Саме щоненайменше. Радунь ти ж подивись який він маленький та хорий. Борька а ну йди сюди, ти чуєш мене Борька?

Виходить зарюмсаний Борис, штани волочаться по підлозі, він гризе хустинку. Гліб закурює.

Рада Василівна: Ти подивись (показує на забинтованого Гліба) шо ти з Глібом зробив. Ти людину покалічив, нема ніякої твоєї чупа-мупа, ну цієї лисиці лисої твоєї немає ніякої. Чуєш шо я кажу?

Борис: Що ви покликали знущатися, да? (простягає вперед руки) Радочка візьми мене на руки.

Рада Василівна: Упиряка, і не подумаю.

Гліб: Ну тобі шо шкода, візьми парня на руки. Він худий як лань, може вже доживає ума.

Борис: Нє, зі світу ви мене не зжиєте, я сам, все сам. (починає ходити нервово по вітальні і гризти хустку) сам-сам-сам. Все сам. Хто ж так живе, ну хто ж таке терпить, у себе вдома як у приймах. І хіба я багато прошу, я багато прошу? можете не поважать мене, ні в гріш не ставити, тримати за останню морську свиню, за кролика, за ховрашка, можете сміятися з мене, труїть, бить, але, христом богом прошу, візьміть мене на ручки.

Борис протягує руки вперед.

Рада Василівна: От ідіоти. Дав бог мужиків, один в дитинство впав маніяк, а другий лодар. Ріжуть один одного, а після як ні в чом не бувало. У мене нерви, клєтки драгоценні, я стара як мішок з картошкою, я за вас все роблю, стіраю вам, драю, варю, підмиваю, а ви все тут жарти жартуєте. А ну кажи, нашо ти на Гліба напав?!

Борис (відвертається): Це не я, це чупакабра, грошей хотіла.

Рада Василівна: Все, все з мене досить!

Встає і виходить.

Борис починає тихенько хнюмсати.

Гліб: Ну не треба так, ну чого ти, зовсім як маленький. Хочеш я тебе на руки візьму?

Борис дивиться печально на Гліба потім знизує плечима, мовляв «нічого робити» і сідає на руки до Гліба.

Гліб: Ех, ну і історія у нас з тобою Боря. Я до тебе завжди трішки ревнував, ну знаєш, ти ж перший і законний муж. А я хто? Прихвостень? Приживало? Альфонс я, Боря… Так прибився з дороги. Я Борь, завжди один, один і на роботі і по жизні. З усіх людей я не з мужчинами, ні з женщинами в близькій дружбі ніколи не состояв. Хоча ти ж бачиш я общітєльний, як це зараз модно казать — комунікабельний — я комунікабельний зварщик. Ну ти мене поняв, да?

Борис заперечно хитає головою. І обіймає Гліба, дивиться йому через плечі назад.

Гліб: Ну шо ти не поняв? Сім’я ви мені, якої в мене ніколи і не було.

Борис так само тихо сидить на руках у Гліба, і так його обіймає, що починає його душити.

Гліб (хриплим голосом): Ти… мені Борь… ка… рідний.

Заходить Рада і Анатолій. Рада Василівна бачить, що Борис душить Гліба і б’є його по спині рушником. Борис вскакує і стоїть, а Гліб заходиться кашлем.

Рада Василівна: Шо це ти знов вдумав? Упир!

Рада Василівна ще раз б’є по-злому Бориса, той не відбивається, тільки відходить в глибину.

Борис: Ти….ти… ти…

Рада Василівна: Шо я? а? гадина! Душитися, да?

Борис продовжує відходити: Ти мені Рада….РІДНА…

Рада Василівна: А ну пшов!

Борис зникає в домі.

Гліб: Та нащо ти його так. Нічого ж не сталося.

Рада Василівна: Не вистачало мені щоб сталося ще. Що це взагалі Анатолію на вас всих нашло?

Анатолій: Ну це не я, словом Богдан йди додому. Люба сказала, що якщо ти не прийдеш, то всі вуха тобі пообриває. Я погано розумію шо то таке, але ти би краще йшов. І машина в вже готова.

Гліб: Нікуди і не поїду. Залічать мене там, найдуть чого і отродясь не було.

Рада Василівна: Та Богдан же ж Гліба приніс, і он — консервацію робить. Богдан полєзний в хазяйстві.

Анатолій: Я що? я посланець. Що сказали, те я передаю.

Рада Василівна: А в тебе шо свого мнєнія нема?

Анатолій: А у вас?

Рада Василівна: А у нас в квартирі газ. Во мужик пішов — мямля натуральна, а не мужик. Іди Богдан, іди раз таке діло. А за консервацію — спасибі, зимой — вгощу, а то хоч і зараз бери собі баночку.

Богдан дивиться, дивиться на банки, бере собі одну і швидко виходить.

Анатолій: Так вони його вже мучають, у мене Віра через це в депресію злягла. Немає каже добра в світі, всі люди гниди, каже.

Гліб: Та а таки ж гниди. Жизнь — це не те, шо ми про неї думали. Мошеннічєство чистой води. Молодий і красівий думаєш вся жизнь впєрєді, думаєш щось зробить, а воно виходить так, шо ще з самого твого дєтства нічого вже зробить ніззя.

Рада Василівна (витираючи опецьками долонь очі, наче видавити їх хоче): Ох, вже мені ці люди, руки ноги — є? Цілі, живі, шо вас всіх мучає? Он того (показує рукою в глиб дому на Бориса) ґедзі кусають, життя йому не миле, на людей кидається, а мені миле, мені миле? Двоє діток було, один рецидивіст, а другий втопився. І шо ти тут скажеш? «Мама життя не для мене, мама мені важко», а шо мама має за вас всіх приготувати, пожувати і ковтнуть вам, а шо мені сахар? Ось тільки сьогодні ніхто про це не думає, всім стало важко жити. А ви пробували? Мама хочу бути учителем, а нада хлопцям винт варити — всим Виноградарем варили і дохли. У нього то всі однокласники — половина сидять, половина подохли від свого варева. А він у мене, оригінальний, не так як усі — утопився….

Анатолій: Ну не треба так, ну Радо Василівна.

Рада Василівна (вже не може зупинитися): Ну краще б же ж спився — все ж як люди….а то… а про синка рецидивіста і говорить не хочу. Боря чуєш, чуєш Боря які у нас з тобою діти. Видно така у нас кров хороша….

Гліб: Ну дак, «геноцид нації…»

Рада Василівна по-злому зиркає на Гліба

Гліб: Та то я так, розрядити обстановку.

Анатолій: Ну що ви як маленький.

Гліб: Ну не всім же ж зі скорбними рожами сидіть, ви про Богдана зовсім забули, а у чоловіка он — може боль в серці. Ми про нього нічого толком не знаємо.

Анатолій (виходить вперед як наче бере слово): Радо Василівно настали важкі часи. «Смутноє врємя» як писав Габріель Гарсія Маркес. Ніде немає добрих людей, добра і справедливості, вся країна погрязла в боргах, наркотиках і суїциді, а ще СНІД, Гепатит Це, Сифіліс, Туберкульоз і розбої…

Рада Василівна: Мать моя женщина, та з таким мужиком можна здавать Бастилію під офіси.

Анатолій: А такий день не за горами. Впаде Європа, одуріє од алкоголю і газу Росія, Америку підкорять китайці, Японія піде на дно, як Атлантида — теж розвинута була цивілізація, і всі усюди заполонять народи з самого серця Китаю, а потім ще настане кінець світу і всі ми помремо одночасно і безповоротно, але всі з чистою совістю, і ніхто не удавиться, що комусь лишилося хоч шматочок життя після апокаліпсису. Одночасна і незатримана смерть нас всих зріднить, ми нарешті простимо перед обличчям вічності всим і кожному і один одному і навіть самим собі і чисті та прощенні відразу підемо до Бога.

Рада Василівна і Гліб дивляться на Анатолія не розуміюче. Анатолій знічується, помічає, що всі на нього дивляться як на ідіота і знічено сідає на табурет.

Рада Василівна: Давайте поїмо?

Рада Василівна: Борис! Борис…. (ніхто не відповідає) Гліб, іди поклич цього плюшкіна до столу.

Гліб уходить.

Рада Василівна втомлено сідає на табурет: Боже, я мабуть щось дуже завинила. З дітьми було важко, з Борисом після смерті сина було нестерпно, Гліб з’явився, то я думала хоч шось мені, ну хоч і на старості років, але ж мені, для мене… і з ним тепер — важко… всі у мами — діти…

Виходить Гліб на руках у нього Борис, рот вимазаний чимось чорним, подригується.

Гліб: Вези нас Анатоль в скору — схоже Борис миш’яку переїв.

ЗТМ.

Друга дія.

Сцена 1.

Два міліціонери дуже зосередженні стоять на березі того самого озера. Довго стоять і дивляться перед себе на той самий труп. Потім перший розриває лякливе мовчання.

Перший: І що думаєш думати?

Другий: Думаю вилаятися, но це ділу не поможе.

Перший: А може нада взятися? Може його підступно вбили і він вимагає отомщення?

Другий: Та якщо і так, то до чого тут ми до його отомщення? Ми стражі порядку а не розв’язні руки правосуддя. А порядок у нас який?

Перший (рапортує): Робить якомога менше, втикать якомога більше!

Другий: І це ж не тому, що ми з тобою тупі і ледачі мєнти. Ми ледачі, але не тупі, принаймні я. Просто так построєно наше общєство. А ми на стражі порядка, а якщо порядок — безпорядний?

Перший (рапортує): То дивись пункт перший — Ми на стражі порядка.

Другий: Правильно, тому фактично ми з тобою на старжі безпорядка. Але щойно усталені закони буття і руху всесвіту поміняються ми з тобою будемо уже чимось іншим, відмінним від того чим ми є сійчас. Ти знав от наприклад, шо немає такої іншої тварини як людина, шоб була так уражена соціалізації?

Перший: Все таки ти шпіон

Другий: Ні я просто не словник афоризмів читаю як ти. Я читаю ісходніки, і думаю…

Перший: І шо ж ти надумав?

Другий: А от. Шо. Ми з тобою нашого Валлєру покладемо в поліітілєн і посадимо в машину. І повезем ми нашого пасажира до найближчого озера і там уже не на нашому участкі тихенько його ноччю і вигрузем.

Перший: Так нас же ж посічуть.

Другий: Не посічуть. Давай пакуй вещ-мешок, а то добро до ночі пропаде.

Перший: Яке добро?

Другий: Валлєрік наш. Він і так схожий на качан капусти, а нам його ще з годинку везти.

Перший: А може?

Другий: Нє. Треба спробувати ізбєжать труда — тільки цим ми і відрізняємся від обізяни.

Перший і другий накривають труп поліетиленом і виносять його геть.

Сцена 2.

Під івою, яку було обрано дитині під будиночок сидить Мітя, сидить в костюмі і при краватці. Сидить сумний, втичить в одну точку. Потім починає співати: «Я маленькая лошадка, но стою очень много денег, я тяну свою большую повозку с того на этот берег».

Виходить Віра.

Віра: Ой це ви тут?

Мітя: Я тут.

Віра: Ну я далі піду.

Мітя: А вы гуляете?

Віра: Гуляю. Анатолій все ніяк не відійде від вашої дитини. Все бавиться, вони он бачили який будиночок зробили.

Мітя: Да, я бы и сам не отказался в таком пожить. Там так в этой иве хорошо. Там можно мечтать обо всем на свете.

Віра: І про що ж ви мріяли?

Мітя: Про женщин. Я мечтал о разных женщинах, которые живут в разных странах. Некоторые из них были черные, другие совсем как вы, разные, разные женщины с большими приоткрытыми губами. Я путник на большой дороге, а они меня встречают, каждая встречает по свойму, и ни одна не злится, плохого слова не говорит, они только завидив меня приоткрывают свои большие влажные губы и улыбаются глазами, как большие добрые и покорные животные.

Віра: Ну я не знаю що вам сказати. Я не думала, що саме про таке ви мрієте, а то я би не питала. Навіщо ви це мені розказуєте?

Мітя: Я хочу жить. Я человек несвободный, скованный по рукам и ногам обстоятельствами и обязательствами. Но как же я жить хочу, а с женой уже все, ребенок — это как твоя собственная смерть. Я теперь не важен, я теперь как ресурс, чтобы выросло новое дерево. А я хочу к солнцу. Все по-разному воспринимают это, знаете это чересчур индивидуально, но мне грустно. Лично мне так грустно, словно жизнь теперь другая. А я вам скажу, я хочу жить в этом доме на дереве, я сам, но там будет жить мой сын.

Віра: Так ви можете жити там з ним. Он Анатолій — все що в мене є і мені немає чого йому дати.

Мітя: вы очень красивая.

Віра: Але це нічого не міняє.

Мітя: А есть люди уроды и у них есть дети уроды и, жизнь их, с моей стороны, похожа на крысиный бег, а вы живете не касаясь мира. Понимаете, Вера, вы не цикличны, ваша жизнь не ходит кругами, а только по прямой к завершению — и это прекрасно. У вас есть свобода, которой уже нет у меня. Я буду работать, еще больше работать, работать пока искры из глаз не посыпятся и пока такой мир, какой меня поймал, не покажется мне самой верной и самой неоспариваемой реальностью.

Віра: Мені вас жаль

Мітя: Мне вас Вера тоже жаль.

Віру зачіпають слова Міті.

Мітя: а хотите посмотреть на домик?

Віра думає і дивиться на Мітю потім каже: Хочу.

Віра і Мітя уходять в будинок на дереві.

Сцена 3.

Дача Люби і Толіка посеред дачних майданчиків стала вирізнятися особливими розмірами, висотою і убранством. Дім обшитий пінопластом, і тому він виглядає як надувний, або такий, наче він коробка з під високого телевізора, тягнеться ввись на чотири поверхи. І це ще не кінець, будування продовжується. Пінопластовий дім, зсередини добре викладений цеглою, росте, даху нема. Саме подвір’я рясно засаджено картоплею. Щоправда посеред картопляного поля виритий величезний басейн, в ньому цвіте вода. На ніч дім горить всіма вогнями, бо рясно ввішаний ялинковими гірляндами.

Люба і Толік стоять під будинком і дивляться вгору. Біля дому стоїть халабудка. По подвір’ю з тачанкою Богдан возить цеглу і дробить бетон в бетономішалці. На фоні Настя їздить з коляскою туди-сюди.

Люба: І шоб не смів зупиняться на достігнутому

Толік: І не подумаю.

Люба: Ні в кого з сусідів такого не буде.

Толік: Уже нема.

Люба: Але ти помниш — це не повод.

Толік: Краще тебе, жінко, знаю.

Люба (повз проїжджаючому Богдану грозиться кулаком): Давай роби старатєльно, а то ти знаєш де ломака лежить? Знаєш? Так от не приведи мене і господа тебе нею бить, не іскушай, ти поняв, не іскушай.

Толік: Та буде тобі, жінко, чуть шо ломакою грозиться. Я тебе не впізнаю.

Люба: Він рецидивіст поганий. Ти йому в глаза взгляни — там самі куски чєловєчєских тєл.

Толік: Ми не знаєм напевно.

Люба: А шо тут знать? Документів нема, рідних нема, грошей нема. Хто він тобі як не рецидивіст?

Толік: Не преувєлічюй.

Люба: Настя ти там дитину хоть кормиш? Цицьок обвисших бояться годують хімією малого. Ти чуєш мене Настя?!

Настя зупиняється відвертається до них спиною і кормить сина. Потім кладе його назад в коляску і знов ходить туди-сюди.

Люба: Ну всьо, время обіднє. Давай приготуй його, а я поки нам їсти винесу. (голосно) Настя, ми їсти будем! (тихо) Шоб ти сказилася…

Толік підходить до халабудки, Богдан йде в інший край подвір’я і вовком дивиться на Толіка.

Толік: Ти ж знаєш я не стороннік цього дєла. Але хто тебе знає. Може Любка і права, ще уп’єшся нам в горли, а у нас тут дитина маленька. Давай Богдан іди сюда. Стидно мені за тобою ганяться. Я людина літня. Іди сюда….знаєш якшо Любка вийде, то буде тільки хуже.

Богдан підходить. Толік чіпляє йому до ноги мотузку.

Толік: Ти ж знаєш, це для нашої і твоєї безпеки, ти ж собі не простиш, якщо нас повбиваєш. І я собі не прощу як ти нас повбиваєш. Не простітєльно получіться. Будеш тоді великим грішником.

Люба спершу витягує стіл, ставить його. Потім несе скатертину, білу — накриває. Толік несе стільці. Потім Люба виносить їжу, кілька страв, горілка. Багато картоплі. Потім Люба виносить миску. Толік накладає туди їжі і дає Богдану під халабудою. Настя сідає за стіл і нічого не їсть, тільки курить тонкі сигарети.

Толік і Люба сідають за стіл. Але перед їжею починають читати молитву. Богдан сумирно чекає, коли вони закінчать.

Толік: Дякую тобі Боже за цю смачну їжу, і за те що ми всі живі і здорові, звісно не всі здорові і не всі живі, але нас, от персонально мене, і персонально жінку мою і нашого внука і невістку, чаша ця минула і ми можем поїсти плодів нашої роботи, а саме картоплю варену, жарену і печену від якої вже всих тошнить, але шо поробиш, як жінка моя засадила весь участок тільки нею.

Люба: От не міг не вставить?

Богдан хоче їсти, як

Толік каже: Еть!

Богдан зупиняється.

Толік: Амінь тобі Боже.

Всі починають їсти. Настя качає коляску і дивиться апатично десь вдаль.

Заходить Рада Василівна.

Рада Василівна: Смачного вам всім.

Толік і Люба: Пасибі.

Люба: Радка сідай з нами поїси.

Рада Василівна: Я їла.

Любка: Нічо. Їсти зайвим не буває ні-каг-да.

Рада Василівна: Я на хвильку. Ви от мені скажіть ви Бориса нашого не бачили?

Люба: А шо знов втік?

Рада Василівна: Та після лікарні як сказився. І до цього з ним було важко, а тепер і зовсім — ласти.

Люба: А шо Гліб?

Рада Василівна: Ну а шо Гліб? То сміявся, казав, що Борис нам тепер син. А тепер у нього бік ниє, тільки те і робить шо дивиться свій кримінальник. Не мужик пішов. Не мужик.

Люба: І не баба

Толік: Я тобі женщина зараз повисказиваюсь.

Люба: Сиди, мовчи. А то я тебе люблю Толік, гарячею і невзможною любов’ю.

Толік: От бабьйо. Жаль шо мордаси вам не поодбиваєш.

Люба: Ой не поодбиваєш, як нада буде то ти все і всім поодбиваєш.

Толік: У мене воспітаніє. Я джентльмен.

Рада Василівна: А то як, Толік?

Толік: А то так, шо вам не понять.

Толік встає з-за столу: Піду тєлік подивлюся, з вами — скукота баби.

(Зупиняється на мить, вдихає повітря на повні легені, окидає оком простір — ліс, степ). Вічна скукота помірних широт…

Уходить.

Люба: Настінька а зроби нам старим чайочку.

Настя: Пусть Богдан делает. Я сина пойду кормить.

Настя встає і йде, на фоні їздити туди-сюди.

Люба: От хамло, нічо ніззя попросить. Давай Богдан давай нам чаю, шо дарма харчі їси? Це тобі не пансіон, це робота.

Богдан встає з мотузкою.

Люба: От нещастя. Толік! Толік! Одвяжи його!

Рада Василівна: Та тишо сама не можеш. А вообше Люба якось це не по-людськи.

Люба: Шо не по-людськи, а по-людськи буде нас у водохраніліщі виловювать?

Рада Василівна: Шо ти все в поганому свєті бачиш. Може тобі почиститься, сходить у церкву?

Люба: Йди ти….а вставать як не хочеться, ножечки мої ножки. Огород виполіть, помідорчик полийте, огурчік зірвіть і Богдана одцепіть. Кара мені Божа, за мої гріхи.

Люба йде відчіпляє Богдана, він іде в дім, виносить їм чай, наливає.

Люба: Я шо замітила Рада, всі мої друззя якось уходять тихо, ніхто і не помічає. Ніхто не хоче бачити старості, болєзнєй, нікому не нужен мій поліартрит, зате всім нужна, наприклад, Настіна грудь. У мене навіть іноді буває таке відчуття, шо ми не умрем ніколи.

Рада Василівна: А я от шо думала поки Борис в лікарні був, чи я всігда хотіла будь начальником цеху, і чи хотіла — не припомню. А це, мабуть, дуже важливо.

Люба: А я би хотіла сидіть на печі і їсти калачі. Труда треба по возможності ізбєгать — тільки тим і відрізняємося від обізяни.

Заходить Анатолій.

Люба: О, приїхали?

Анатолій: Так ми вже кілька годин як.

Рада Василівна: І як Київ?

Анатолій (не уважно): Стоїть Рада Василівно, стоїть. Ми… ось тут яка справа. Я не знаю що у вас тут відбувається, я просто хотів зайти попросити шоб ви Богдана не експлуатували. Я навіть не скажу яка ступінь мого обурення зараз в мені говорить.

Люба: Не скажете, то тримайте все в собі. Я думала, ви розумний чоловік, шоб бути більше делікатним. Це виховний момент, Богдана нада тримать в узді.

Анатолій: Люба….

Люба: Анатолій.

Анатолій: Радо Василівна?

Рада Василівна: В чужі справи не мішаюсь.

Анатолій (розгублено): А що ж я Вірі скажу?

Люба: Скажіть шо нікого не було дома.

Анатолій: Так це ж неправда?

Люба: Так обмани Анатоль. Якщо правда це не зовсім то, шо тобі нада сказать, то нада переосмислить а чи правда, то шо тобі здається правдою.

Рада Василівна: Ой напудрила.

Люба: А шоб ви всі сказились, скажи, шо ми приняли к свєдінію.

Анатолій до Насті: Настя, Настя, ще малого не назвали?

Настя: нет еще.

Люба: Возяться з тим іменем, як собаку називають, (до Насті) тільки Гарольдом не звіть, бо на участках стидно буде.

Рада Василівна: а чого стидно?

Люба: А ти представ вийду я в картошку і буду кричать «Гарольд іди кушать!» всі аж повсикаються зо сміху.

Анатолій: На диво ви це розумієте. Ви Люба схоже таки мудра жінка.

Люба: Хотя Анатоль ти мене хоть убий, а от зато Річард — мені страшно нравиться. Благородно, як Річард Львине серце. А он Рада і Борис твій біжить.

Біжить Борис як ванька-встанька, збуджений спінений. За ним спокійно йде Гліб.

Забігає Борис

Борис: Я вас всіх похороню, всіх, і сам жить останусь.

Рада Василівна: Шо ж ти мені покоя не даєш, душогуб. Де він ховався, од кого цього разу?

Гліб: Трудно, колобочок сказати. Я його біля лісополоси найшов. Він гавно своє закопував, і кусок бутилки зверху приложив. Сказав для нащадків сікрєтік.

Борис: Я все знаю, все знаю, я тебе наскрізь бачу!

Гліб: Ну чого ти, шо тобі зробилося Борь?

Борис підбігає кусає Гліба за ногу, а потім залазить до Богдана в халабуду. Гліб кричить.

Борис: Життя це сон повний іздіватєльств і мрій. Ми мрієм, над нами іздіваються.

Анатолій: Радо Василівно і давно це?

Рада Василівна: Та він чорт нормальний, він придурюється. Ізводить мене і Гліба, а він з ним панькається.

Толік виходить з дому несе телевізор.

Толік: А вас тут ціла компанія.

Люба: І нада значить тєлєвізор нести?

Рада Василівна: Коли ж ти жизнь станеш прекрасной, а я молодой і здоровой?

Толік включає телевізор. І всі окрім Бориса, який сидить в халабудці Богдана йдуть і примощуються перед ним. Стає темно, вихоплені синім світлом екрана обличчя бездумно тупляться в телевізор.

Сцена 4.

Два міліціонери тягнуть труп в поліетилені. Видніється недобудований будинок Люби і Толіка. А головне: попереду виритий басейн-ставок.

Перший: Іноді мені здається, шо ми вже могли б розібратися хто він.

Другий: Валєрік-то?

Перший: Ну да.

Другий: Ну а де ти будеш його шукать. Сам помислі: це у нас на участку буде ще одна нерозкрита справа, і висітиме поки ми його десь не сплавим, так от ми його сплавляєм заздалегідь.

Перший: То шо давай сюда?

Другий: А шо це за ріки Стікса — на карті їх ніде нема. А дома які — глянь

Дім Люби і Толіка горить всіма вогнями свята, і блимає. Гірлянди хоч і китайські, але світять вже котру ніч підряд і не перегорають.

Другий: Вроді ж бідний район. Ні олігархів, ні бізнесменів, ні депутатів — далеко од Києва.

Перший: А шо тебе смущає, гірлянда?

Другий: Нє, масштаби. Стоїть така собі не хуйова дура посеред лісу і світиться огнями, як гієна з приісподні.

Перший: Скажи спасіба, шо хоч забором трьохметровим не обнесли, і не заселили жирафами, кенгуру і утконосом. Знаєш же, шо тепер кенгуру водяться в Австрії і у нас.

Другий: В Австралії, ідіот. І де у нас водяться кенгуру?

Перший: В часних вілах-зоопарках під Києвом.

Другий: А куда вони по твоєму їх зимой дівають?

Перший: Думаю вони купляють їм уфо.

Другий: Всьо досить з мене твоїх маразмів, давай тут кидать.

Кидають труп у воду. Шелестить поліетилен.

Другий: Ну шо. Хоч ми до тебе і звикли, але час прощаться настав.

Перший: Прощай Валєра, поводь себе добре, найди собі того, хто помститься за тебе.

Другий розчаровано дивиться на першого, хитає головою: А головне, Валлєра, ти запам’ятай — спливать ніззя, вилазить самому з озера ніззя… под страхом повторної смерті…

Перший: А раптом побачиш кенгуру, то не лякайся…. (другий зле дивиться на першого той осікається).

Другий: Прощавай друг…

Перший: Валлєра. «Ми тебе любили, Мішка….»

Уходять.

Сцена 6.

Задній двір дачі Ради Василівни.

Рада Василівна осунувшись сидить на низькому табуреті. Перед нею дві могили. Вона сидить і дивиться на них апатично, тихо. Потім тихенько починає співати і плакати.

Рада Василівна: Пионе-е-еры, богу маловеры

Где ваша Пасха?

Наша Пасха — выдуманная сказка,

Вот где наша Пасха

Пионе-е-еры, богу маловеры

Где же ваше Рождество?

Наше Рождество снегом занесло,

Вот где наше Рождество….

Заходить Гліб, він схуд, синці під очима.

Рада Василівна витирається: А це ти, Гліб.

Гліб: Рада, ну шо ж ти така невесела. Шо ти до сусідів ходиш з одним лицем, а до мене з іншим. Хіба ти мене не любиш більше? Ну поговори зі мною.

Рада Василівна: А хіба любити ближнього свого то не тяжка робота? Мука мені з Борисом і з тобою Гліб тож мука. Я сама себе боюсь. Буває прокинусь і думаю, а може він уже вмер, може хоч сьогодні не доведеться бігати за ним, гавно мести, і тепріти, терпіти, терпіти.

Гліб: хочеш Рада я його для тебе уб’ю?

Рада Василівна: А ти уб’єш? Не знаю я. От лежить тут в землі мій син. Лежить і всьо. Страшно це якось Гліб. І єслі не при жизні, то хоть після смерті, а дуже хочеться пожить. І я дивлюся на свою фотографію на гробу і думаю, що як я пожить хочу. І шоб ти пожив — тоже хочу.

Гліб: Радо, так я ж ще живий.

Рада Василівна: Так це ж нічого Гліб, це ж не на довго. Сядь зо мною посиди. Давно ми по душам з тобою не говорили — аж полегшало.

Гліб (сідаючи): Рада, а скажи, тобі шо зовсім Богдана не жалко?

Рада Василівна: Богдана — жалко. І тебе жалко, і себе жалко, і даже Борю жалко, чуть-чуть, но жалко — а шо ж поробиш?

Гліб: Бунтувать?

Рада Василівна: пізно нам бунтувать. Ми вже всьо, голими руками нас взяли, ну якось після драки не комільфо даже голову піднімать.

Гліб: А може таки нада бунтовать? Я за бунт. Я за бунт хоч в стакані з валір’янкой, але за бунт. Тоді ми Рада живі, а до того моменту не дуже. Подивись на нас, даже Боря з ума зійшов.

Рада Василівна: Нє, Борис не з ума зійшов, він нас мучає. Якби він був поетом, або художником, а так він тільки алкоголік і інженер, шо по суті нічим то і не виділяє його з загальної кількості колишніх радянських людей — колишніх інженерів і нинішніх алкоголіків. Знаєш він часто каже «А чим я не Акутагава?» Я і досі не знаю хто то такий його Акутагава.

Гліб: Думаю Борис тоже не знає, десь по тєліку почув.

Рада Василівна: Не думаю, він це з молодості повторя.

Гліб: І ти не разу не спитала хто цей Акутаява такий?

Рада Васиілвна: Ні разу.

Сидять мовчать. Вибігає Борис з лопатою, починає яму копати. Він копає, Рада і Гліб сидять.

Рада Василівна: Гліб…

Гліб: А?

Рада Василівна: По-мойму я хотіла бути швейою….

Гліб: ну це нічого.

Рада Василівна: Зараз мабуть нада казать модельєром.

Гліб: Дизайнером…

Рада Василівна: Дизайнером. Звучить то як добре. Да? І нашо я це згадувала, шо мені тепер з цим робить?

Гліб: так сядь і ший.

Рада Василівна: Ну тебе к лєшому. Я голки з ниткой в житі не держала.

Гліб: Нічо Рада, все ж проходить, ти помниш?

Рада Василівна: І жизнь Гліб проходить — страшно мені.

Борис вириває ямку, не глибоку, лягає туди, так що голову і плечі видно, і починає сам себе закопувати.

Рада Василівна дивиться на Бориса втомлено, а потім встає

Гліб: Рада…

Рада Василівна: А?

Гліб: Візьмеш мене на ручки?

Рада Василівна уходить.

Гліб: Боря шо ти твориш? Знов тепер твої штани стірать, ще не дай боже простудишся — лічить тебе. Шо ти як не мужик, давай вип’єм пива і позирим як не хочеш кримінал і політичку, хочеш — футбол.

Борис: Нарви мені отам м’яти за Радиним гробом.

Гліб: То нашо тобі м’яти?

Борис: От ти подививсь як там де мертве лежить — там трава не росте. А там де нічого, де навіть не полене — м’ята.

Гліб: От шо ти вигадуєш? На могилах добре ряст росте, рози. Люди — це ж добриво, натуральне і без ГМО, так шо і помідорка виросте.

Борис: Значить давай мені м’яти і цвинтарних помідорів.

Гліб: А ти шо заживо вмирать зібрався?

Борис: Я вас всіх поховаю. Думаю як це воно при житті собі знати де тебе похоронять? У ради ж он могилка є коло сина. А я буду коло неї. А тебе Гліб взагалі не поховають, а в ліс викинуть, шоб тебе чупакабра з’їла. Обглодає тобі лице.

Гліб смутніючи: А от ти мені скажи чим я не Акутагава?

Борис: Ти не японець.

ЗТМ

Сцена 7.

На галявині сидить Настя, курить. По галявині їздить з коляскою Мітя.

Мітя: Как твой день прошел, дорогая?

Настя: Нормально, милый. Все как обычно. Твоя мать меня ругала, твой отец смотрел как я кормлю сына, ты не смотрел на меня вовсе. День был обычным днем.

Митя: И ты ничего особенного не заметила?

Настя: Думаю это потому что ничего особенного не было.

Митя: Ты такая не внимательная, моя дорогая.

Настя: Но ты же любишь меня такой милый. Я вижу то, что вижу и не вижу, то чего не вижу. Это так удобно для того чтобы жить долго и счастливо.

Митя: А как мы назвали сына?

Настя: Так и назвали. Сын.

Митя: Хорошее имя.

Настя: Определенно.

На галявину забігає Гліб.

Гліб: А ви шо тут вдвох робите?

Мітя: Гуляем с ребенком.

Гліб: А ви шо не чули? Це по телевізору передають, шо в вашому ставку чи лагуні, шо там вам Богдан вирив труп нашли. Ніхто його правда не виловлює, чекають Богдана. Ви його не бачили.

Мітя: Видели.

Гліб: І де ж він?

Мітя: На дереве, в домике.

Гліб підходячи до дерева — а шо він там робить.

Мітя: Судя по тому, что я могу судить, он там прячется.

Гліб: Богдан, а ну виходить? Чуєш нада труп дістать, Любка кличить тебе, а там уже і камери і журналісти приїхали. Злазь.

Богдан мичить: «У-у».

Гліб: Ну шо за «у-у», ти вже як Боря, а ну злазь і пішли. Злазь давай.

Настя: Богдан слазь, я тоже хочу посмотреть, что там за труп? Слазь.

Богдан зістрибує.

Гліб підштовхує його, за ними біжить Настя.

Настя: Давай Митя, ты идешь.

Митя штовхаючи візочок: Давай Митя шевели ногами, это же так просто. Гони свою коляску летучий голландец…

Всі уходять.

Сцена 8

Дача Люби і Толіка.

Перед лагуною стоять Люба, Толік, Рада Василівна, біля води возиться навприсядки Борис. Толік, Люба і Рада Василівна думають, позаду світиться гірлянда на домі.

Заходить Гліб, веде Бориса, за ним Настя і Мітя з візочком.

Рада Василівна: І давно він там у вас?

Гліб: А де телекамери? Сплив як сообщалося в мєсних новостях — сьогодні.

Толік: Не понять тіки де він узявся.

Люба: Це його Богдан, я вам клянусь це Богдан — я так і знала.

Гліб: Люба а ти не думала, шо просто мужик йшов п’яний ноччю через вашу фазенду і набрів на це море і втонув.

Люба: А ти шо не знаєш, шо п’яному море по коліна?

Гліб: От товариш теж так думав. Йому між іншим в дану секунду все по коліна і по болту. Так ви мені скажіть а де тєлєкамери. Я слова заготовив.

Рада Василівна: Які ще слова.

Гліб: Ну які я говорить буду як очевидець.

Рада Василівна: Очевидець чого?

Гліб: Ну ясєн-красєн, шо очевидець трупа.

Митя: При всем моем уважение Глеб, очевидцем можно быть только убийства или там смерти.

Настя: Мы с Сыном готовы смотреть на труп.

Толік: Шо за новость?

Настя: Раньше ведь детей водили на казни смотреть повешенных, или там как головы рубают. Дайте мы посмотрим. (Йде до води дивитися) Но ты Глеб не очень то фотогиничен, я думаю, они запишут меня на камеру, поскольку я испуганная женщина и очень даже ничего себе.

Гліб: Це моя моя передача, я її дивлюсь. Шо ти там женщина забула?

Забігають Анатолій, а за ним Віра.

Анатолій: А ви знаєте сусіди, що у вас труп на задньому дворі?

Гліб: Шо Анатоль, дивимося кримінальник?

Анатолій: Це не я, це Віра, я краєм вуха почув.

Віра стоїть кривиться.

Люба: Думаєм діставать. Богдан а ну давай.

Богдан стоїть і не рухається, тільки в воду дивиться.

Настя: Так где же телевиденье?

Толік: Та зняли собі і поїхали, у них там ще у фермера народилося порося з п’ятою ногою — бояться, шо виродок не доживе поки вони знімуть, новость пропадає.

Гліб: Ех, все пропало. Минута слави….

Митя: Давайте сейчас достанем.

Люба: Ні, хай рецедивіст і достає. Давай Богдан витягуй. Не привикать тобі.

Борис відповзає. Всі стоять дивляться.

Люба: Витягуй, а ми всі подивимося на твою міміку.

Богдан стоїть не рухається. Борис підбігає сідає поряд з Богданом обіймає себе за коліна і розгойдується.

Рада Василівна: Душегуб ти шо це робиш?

Борис: Неваляшки! Неваляйтесь!

Віра: Ну залиште його. Ніхто би не хотів труп діставать. З вас же ніхто туди не полізе.

Толік: Ну це наша лагуна, він її рив, він її хай і очищає. Це правильно, розумно і логічно.

Люба: Богдан, а ну не зли мене. А ну ти припомни шо надо бути покірним і харошим. Всі ми терпим, і терпець нам не увірветься ніколи. Ти про це Богдан не забувай.

Богдан нічого не робить.

Люба бере ломаку і починає його бити.

Люба: А я кажу діставай! Діставай рицедивіст проклятий!

Віра відвертається, і ховається за спину Анатолія. Мітя теж не те щоб дивиться, але і не те щоб не дивиться — щось середнє, щось що не втручається, тільки коляску туди-сюди возить. Борис теж заховався за Раду Василівну.

Богдан закривається руками, а в якийсь момент падає і починає обіймати за ноги Любу. Люба розм’якає, б’є і обіймає його.

Люба: Ну скажи, ну це ж ти вбив, ну ти? Ти тіки скажи…

Богдан плаче і хитає ствердно головою.

Люба кидає палку і зовсім обіймає Богдана і цілує в голову: Ну молодець. Ну хороший же хлопчик. Я ж казала, шо ти маніяк-рецедивіст, я була права, я була права?

Богдан обіймає її і ствердно хитає головою.

Люба: Хороший хлопчик, хороший. Так би відразу. А то от всі хароші, а баба Люба погана. А баба Люба знає, знає баба Люба. Хороший хлопчик хороший.

ЗТМ

Епілог

Стоять на своєму озері двоє міліціонерів. Зосереджено дивляться на воду.

Другий мєнт: Валєрік

Перший сміється: Впізнаю його хватку….

Другий: Мертву.

Перший: Ага.

Другий: І шо тепер думать будем? Вернувся сам чи помогли йому?

Перший: Важко сказать. Як по мені, то він хоче досі шоб ми за нього помстилися. Невпокоєнний дух, полтергей.

Другий: Полтергейст, неуч. Полтергей — це я навіть і не знаю шо це таке. Хотя якщо звернуться до багатого жизнєного та чітатєльського опита, то можу здогадаться. Але наш Валєрік не такий.

Перший: А ти шо гомофоб

Другий: А як же — «не питай, не говори»

Перший: І шо то значить?

Другий: Так я тобі і сказав. Ось тільки ти мені скажи чого це Валєрік нас в покоє на зоставить?

Перший: Карма.

Другий: Ну раз карма — тягни його, будем думать.

Перший: А про шо тут думать?

Другий: Ну як завжди — як ізбєжать труда.